пиво та чари

Так сталося, що Жан де Луней заговорив з одним чоловіком, який поводився неввічливо й негарно. Заїзд цей був достатньо популярним, тож місця, щоб присісти задля попоїсти, більше не було, окрім як біля цього немолодого п'яниці. Юний лицар, будучи явно із більш цивілізованих країв, вирішив узяти на себе роль вчителя та почав давати тому поради щодо гігієни та догляду за собою, щоб той виглядав більш відповідно у закладах такого статусу, як “Золотий Лев”, і не гробив своє здоров'я. Незнайомець до зауважень поставився як до дотепних жартів. Жан йому навіть сподобався.

Цим чоловіком виявився мечник із далекої снігової держави — Кіслева, або, як назвав її Барклай, “замерзлий шмат лайна ведмедя”.

Слово за словом, і Жан із кіслевитом на ім’я Ігран домовилися про дружній спаринг — за двором «Золотого Лева». Барклай пішов за ними, щоб приглядіти за бретонцем, залишивши Артура в компанії дворфа, якого той розпитував про річку, яка пахне пивом чи ще щось таке.

Дворик таверни був просторий і чистий. Незадовго до того його підмели, що Барклай зрозумів по слідах мітли та пересунутих ящиків і бочок.

Спершу у двір упевнено ввійшов Жан, залишаючи чіткі відбитки сабатонів. Кіслевит Ігран же йшов так невпевнено, що Барклаю здалося — от-от і він впаде на землю. Проте дворучний меч, який той волочив за собою, привернув увагу лицаря Морра. Він був доглянутий і чистий, на відміну від кислевита, хоч і мав багато зазубрин. А ще випромінював якесь несамовите відчуття жорстокості. Немов цей меч хоче крові… 

«Хоча, може, мені просто здається», — подумав Барклай.

Супротивники стали один проти одного. Жан стояв твердо, з гербовим щитом і традиційним мечем своєї рідної провінції Каркасон. Ігран хоч і похитувався, але тримав меч упевнено — ніби зараз легко зарубає суперника. Барклай став трохи збоку, щоб краще бачити бій. Він бачив, що бретонець, як побачив, наскільки хитається його суперник, розслабився, немов розчарований. Помилка. 

Невпевнене похитування кіслевита раптово припинилося. Стрімкий випад збив з пантелику лицаря. Він не чекав такого швидкого й точного удару від того, хто, здавалось би, ще секунду назад ледь тримався на ногах. Наступні два удари повністю розбили захист Жана. Декілька рухів — і бретонський лицар упав. Це була перемога Іграна, який знову почав похитуватися.

Барклай не міг визначитись, він більше був вражений раптовою майстерністю Іграна, чи розчарований рівнем бретонських лицарів. Звідки взагалі взялась їх слава, якщо вони так легко програють? 

— Ти непогано бився, — доброзичливо сказав Ігран. Жан не розчув його, бо надто глибоко занурився у свій сором, а Барклай так і не розібрав його слів.

Кіслевит допоміг юнакові піднятися, після чого вони потисли руки.

«Сьогодні він отримав цікавий урок», — подумав Барклай і підійшов до Жана.

І це була помилка.

— Агов, ти, в чорних лахах! Ти наступний! Я чув, що ти про мене говорив! Зараз я тобі покажу, хто з нас тут обриганець!

Лицар Морра ледь устиг обернутися, як Ігран накинувся на нього і повалив на землю. Наступне, що Барклай пам’ятав — як Жан його піднімав і питав, чи все з ним гаразд. Барклай не хотів відповідати: в ньому вирували розпач і сором, які, на щастя, йому вдалося добре приховати.

Вони мовчки побрели назад до таверни.

Артур чекав на замовлення. Барклай попросив до темного пива десерт. Чомусь. Він не критикував гастрономічні вподобання свого друга, бо той мав такий шлунок, що переварював навіть найбезглуздіші поєднання без срачки. Але все ж, якийсь клас треба тримати.

Амарон тим часом кудись подівся, хоча обіцяв повернутися.

Артур не збирався просто сидіти. Його погляд швидко впав на одного дворфа в синьому береті, який щось розглядав у кресленнях. Інженер. І це було доречно. Артур мав запитання, на яке могли відповісти лише дворфи.

— Річка, що пахне пивом? Ти здурів, умґі. Нема такої, — сказав імперський дворф. Він не хотів зізнаватися, що його предки не покидали території Імперії ще задовго до Зігмара. Але перед людиною краще не розкривати свого невігластва — ще почнуть сумніватися, що даві не кращі за них.

— Та як нема? Моєму діду дворфи казали, що така є, — відповів Артур. Оскільки в таверні зараз було мало людей, а співрозмовником був дворф, він вирішив відкинути маску мовчазного жерця і стати трохи «живішим».

— І що то були за даві?

— Та руді такі, з ірокезами і татуюваннями. Дід любив із ними говорити. Ще й пиво в них часто купував.

— А-а-а, то були слеєри, — пробурчав дворф, прослухавши опис тих даві. — То  були дворфи з Краєсвітніх Гір. Якщо вони щось таке пробрехали, то їх і питай. Може, просто обдихались спертого повітря своїх караків і ввижається всяке.

— Гаразд. Вибачте, що потурбував.

Три місяці тому Артур поховав діда — єдину рідну людину, яка в нього була.

Батьки загинули від нападу звіролюдів, коли він ще був немовлям. Тож із рідні в нього залишився тільки дід. І от не стало й його.

Як істинний віруючий у Морра, Артур Цвай вирішив виконати останню волю діда — розвіяти його прах над річкою, що пахне пивом. Лиш одне питання залишалося відкритим для жерця бога мертвих: де вона?

І вже третій місяць він шукає відповідь.

«Доведеться й далі питати дворфів», — подумав він.

Бряцання латів сповістило Артура, що Барклай і Жан повернулися. Бретонець ходив трохи невпевнено, а на обладунку друга красувалася вм’ятина такого розміру, ніби по ньому вдарили тараном. На обличчі — поразка. Видимо, добродій з поганим запахом переміг їх обидвох.

— Сідайте, хлопці. Амарон казав, що скоро підійде, — сказав Артур, вказуючи на стіл.