Неспокій у війську.

Клайва турбувало військо. Точніше — певна його частина.
 Різного роду найманці, війська курфюрстів, лицарська рать імперії, маги та благословенні жерці — кого тільки він тут не бачив. Від стоянок і колон лунали різні мови та діалекти. Усі постійно перемовлялися між собою, здебільшого лайкою.
 «Але на диво організовано. Кожен прагне довести свою звитягу перед іншими, але відчуває ту межу, коли суперництво перетворюється на ворожнечу, і намагається її не перетинати. Все, як казав наставник», — подумав Клайв.
Хлопець кілька разів говорив із іншими магами, які збудували прототип люмінарки й прагнули його випробувати. Дехто навіть знав його вчителя Йоргейла. Один із небесних магів навіть намагався вибити з нього борг, який залишив учитель. В цілому ж панувала атмосфера здорового суперництва.
 Лицарські ордени й союзні війська інших рас також виявилися доволі злагодженими. Бійок Клайв майже не помітив, що вважав добрим знаком.
Єдине, що викликало в нього занепокоєння, — це артилеристи.
 У війську були представлені дві школи.
Нульнська інженерна школа була солідною організацією, яку зі скрипом, але визнавала навіть дворфійська гільдія інженерів. Клайв не раз чув від учителя, що саме завдяки нульнським майстрам імперії вдалося зберегти та відновити чимало знань з інженерії. Їхні вміння навіювали повагу й довіру юному магу. Чого не скажеш про їхніх колег із Піротехнічного коледжу Міденланду.
 Дикі люди й нелюди, що дорвалися до пороху. Лише богам відомо, як сталося так, що шанувальники Ульріка, гноми та дворфи змогли організуватися і почали клепати гармати та ракети «Пекельний шторм». І не просто клепають, а ще й зачаровують. Про безпеку тих виробів чи заклять, що на них накладають, там ніхто не думає.
Дорогою прокотився рев, що заглушив би будь-якого звіра й перекрив би будь-яку бурю. Клайв обернувся на звук. Вздовж дороги рухалася маса металу, здіймаючи за собою куряву. Він не міг розгледіти деталей із такої відстані.
 Машинерію окутували Улгу та Акші — вітри Тіні та Вогню. Потоки були чисті й упорядковані. Вони не змішувалися, а діяли незалежно, з чого Клайв зробив висновок: на машині не одне велике закляття, а безліч малих, кожне з яких виконувало власну функцію, як шестерня в механізмі.
«На диво цікаве рішення. Одразу видно: робили не люди. Улгу, ймовірно, накладали гноми, а Акші — це руни дворфів, бо потоки вітру Вогню дуже чисті. Цікаво», — подумав Клайв.
Танк рухався швидко. Швидше, ніж очікував маг: десь на половині швидкості галопу коня. Це вражало, адже раніше він бачив танк нульнських інженерів, і той їхав повільніше. Та попри все, ця машина не справляла враження чогось такого, що своїм вибухом прорве реальність.
Коли танк проїжджав повз, Клайв уважно розглянув його. Корпус машини був прикрашений шкурами вовків і дивними сталевими та кам'яними оздобами дворфів і гномів. На передній пластині вигравійовано бій за Міденхейм — там обранець Ульріка остаточно розчинив сутність великого демона Дзінча.
 «У той день було багато героїзму. І подвиг Грегорі Мартака був лише одним із багатьох, що запалили новий вогонь Ульріка», — пролунало в думках Клайва. Учитель часто розповідав йому не тільки про магію, а й про історію подій, які інші вважали Кінцем Часів.
Озброєння танка викликало в Клайва тривогу. Велика гармата на носі й менша на башті мали дворфійські руни. А ще на задній частині машини, просто над мотором, були встановлені ракети «Пекельний шторм», навколо яких легенькою пеленою клубочився вітер Тіні.
 «Ця зараза точно вибухне», — подумав він.
Химерна машинерія звучала так, ніби її створювали спеціально, аби вона була злою. Маніакальний сміх інженерів, що лунав із середини машини, також не вселяв довіри. Клайв зауважив, що багато інженерів Піротехнічного коледжу мають цей нездоровий сміх — не то митця, не то божевільного.
Солдати на дорозі намагалися чкурнути якомога далі, а коні постійно форкали й панікували. Те, що раніше нагадувало організований перехід із міста до фортеці, тепер виглядало як втеча від лісової пожежі — і, з точки зору магів, це було близьким до істини: навколо танка вирували потоки Вітру Вогню.
Подібна катавасія для воєначальників була б катастрофою, та Клайв у цьому побачив можливість. Він був на дорозі не для прогулянки, а для пошуків слідів культу Дзінча.
 За інформацією Арнольда, в рядах війська почало коїтися щось недобре. Деякі солдати зникли разом із великою кількістю зброї. Чорний Дім та деякі лицарські ордени проводили розслідування й навіть виявили кілька криївок із частиною викраденого майна. Разом із цим знайшли й сліди культу Дзінча: знаки Володаря Змін, вівтарі та дивні записи незрозумілою мовою. Як пояснив йому Арнольд:
 «Ми припускаємо, що культ Дзінча використовує нинішні проблеми з орками, щоб нас відволікти та накопичити ресурси, обкрадаючи нас. Ранальд не терпить присутності Згуби, тож і ми докладаємо зусиль для виявлення культистів і викриття їхніх намірів. Саме тому ти тут, хлопче. Щоб допомогти нам».
Клайв напружив усі свої чуття. Його погляд вишукував будь-які підозрілі рухи в натовпі, що розбрівся. Деякі солдати самі, а деякі під мотиваційними копняками офіцерів, поверталися на дорогу. Маги знову поралися біля люмінарки, а інші солдати звертали на манівці до сіл, щоб поповнити запаси самогону та провіанту.
На мить Клайв розслабився. Здавалося, що нічого підозрілого немає, аж поки він не відчув її — Скверну.
 Коротка мить зв'язування лихих чар, яку він одразу вловив. Щось лихе було поруч і швидко зникало. Воно рухалося попереду дорогою.
Маг осідлав скакуна й вирушив на пошуки зла. Як не він то хто?
Дорога звивалася, ховаючись за пагорбами, через що було важко визначити, де саме здійснили лихе чаклунство — біля шляху чи десь на манівцях. Проте пост-образ чаклунства і здогади незмінно вели Клайва в бік фортеці.
Чорний Камінь височів над долинами та пагорбами, тяжів над цією землею, наче наглядав за містом та навколишніми селищами. Він був першою й останньою опорою перевалу та Юргенхайму.
Хлопця бентежила сама думка, що така велична споруда, опора оборони сил Порядку, могла стати розсадником зла або зазнати удару зсередини від культистів Дзінча. Але вибору не було. Клайв розумів: йому доведеться увійти у фортецю та знайти те, що на одну коротку мить проявило себе настільки химерно.
«Єдина розрада — ліцензія та охоронна грамота зі мною», — подумав він, на мить відчуваючи полегшення серед тривоги.