Папір та бруд

До Юргенхайму наближалися три постаті. Одні із багатьох, що стікалися до нього. Тонкими струмочками до нього, та з нього, та у Чорний Камінь, по всіх дорогах стікаються сюди дворфи, найманці, нульнські інженери, війська васалів графа-виборника Аверланду, тілейці й так далі. Народу було неймовірно багато, бо це була перша велика битва із силами руйнування із часів маршу останнього всеобраного Хаосу, Архаона. Всеобраний зник, а світ спокійно зализував рани триста років. Зруйновані міста відновлювалися, а цивілізація оговтувалася після усіх жахів. Навіть зеленошкірі не покидали своїх рівнин. До недавнього часу. 
Зеленошкіри вторглися через перешийок в прикордонні князівства, після чого вирушили на північ до земель імперії Зігмара. Вони розоряли та грабували усе, що могли. Розвідники докладали про гігантів та велику кількість чорних орків - особливо могутню породу орків, що вирізнялися розумом, видатним бойовим умінням та норовом. І їх всіх багато. Дуже багато. 
Приблизно такі подробиці чули троє мандрівників, із багатьох на цій дорозі. Двома з цих трьох були Артур Цвай, славетний жрець Морра, і його охоронець та найкращий друг в ордені Барклай де Толлі. Компанію їм складав юний мандрівний лицар та шукач Граалю Жан де Лунней. Всі троє йшли дорогою, обговорюючи новини. 
-    Нічого собі! - вигукнув жрець Артур. Він крутив головою навкруги та дивувався всьому. - Стільки народу, стільки гармат, коней, навіть якусь дивну машинерію видно. Ви бачили ту залізну штуку, що сама рухалася?
-    Так! Ричить, як залізний лев, а їде без коней. Що це таке? - сказав Жан, звертаючись до Барклая.
-    Це імперський танк. Після останньої війни з хаосом їх майже не виготовляли. Майже не залишилося людей, які могли б їх створити чи керувати ними. Знадобилося навчити не одне покоління інженерів, щоб їх знову можна було використовувати. 
-    Ці штуки не виглядають надійними, - з підозрою зауважив Артур. 
-    Головне не говори цього при імперських дворфах чи інженерах. Гайковий ключ нічим не гірший булави. 
-    Буду знати.
Танк справді вразив Барклая, але поки він проїжджав полями й дивував усіх, не тільки його супутників, погляд лицаря ковзнув на пагорб. Там стояло троє постатей, дворф і дві людини. Барклай припустив, що то інженери, бо вони мали характерні берети та незвичний одяг, який помітний здалеку. 
Ці троє спочатку щось дивилися в паперах, потім почали енергійно розмахувати руками. Барклай припустив, що вони сварилися, і, якби не торохкотіння танку, їх можна було б навіть почути. Закінчилось все тим, що вони почали товктися. Хто кулаками, а хтось дістав якийсь інструмент та ним розмахував. Барклаю було цікаво, чим все закінчиться, але бійка перемістилася за пагорб, і вже нічого не було видно. Більше нічого цікавого трійця не зустріла. 
Так вони втрьох скакали на своїх конях до самого Юргенхайму. Жан їхав трохи попереду. За ним, на сірій кобилі, крокував жрець Морра, Артур Цвайн. Дуже високий та худий чорноволосий чоловік із стоїчним виразом обличчя. В хвості вервечки був Барклай, який так за дорогу і не зняв шолома, але Жан здогадувався, що у нього було чорне волосся та очі кольору сталі. 
Місто їх зустріло не дуже привітно. Вартові перевіряли грамоти, що викликало труднощі в Барклая, він не звик їх діставати, бо зазвичай лати ліпше за все говорили, ким він є. Крім цього, в місті відчувалася напруга. “Тепер я починаю розуміти, чого тут лише я та Артур, ну і цей бретонський шмаркач. Тут всі як на ножах та ніби марять чимось, і цей дивний дух”. 
В Артура і Барклая в місті доволі просте завдання - перевірити графа Блекгерда Шнайдера через дивні чутки, нібито він ходить, хоча його поховали в склепі пару місяців тому. Їм доручили перевірити це, і за можливості розібратися з ситуацією.
-    Цієї ночі перевіримо цвинтар? - спитав Барклай.
-    А як же. Спростуємо або підтвердимо ті чутки. А там діятимемо за обставинами. 
-    Тоді краще знайти когось місцевого. Аби тут все показав. 
-    Знайдемо таверну.
Трійця вирішила всліпу направитися до центру міста. Принаймні вони так думали. Тривало це доти, доки група не наскочила на якогось дивного злидаря. Виглядав він, на перший погляд, як і всі звичайні злидарі: брудний, мав потертий одяг, туманний погляд та засмальцьоване сиве волосся. Але щось змусило і Барклая, і Артура з Жаном злізти з коней та підійти до нього. 
Барклай за звичкою кинув жебраку на тацю дві срібні монети. Він бачив певний символізм в цьому, бо дві срібні монети кладуть на очі мерцю, коли його відспівують перед спалюванням чи захороненням. “Як часто я таке бачив”, - подумалося йому. Як не як, лицарі Морра часто бувають почесною вартою для покійників. 
-    О, служителі Морра прийшли, - сказав старий жебрак непевним тоном. - Що вас привело у Юргенхайм?
-    Ми хочемо перевірити чутки, ніби граф повстав із мертвих, - відповів Артур. Зазвичай Барклай зупинив би його, щоб не говорив зайвого, але латник і сам хотів розпитати цього старого. Було дивне відчуття, що йому можна довіряти.
-    О, так. Це небезпечно. Небезпечно ставити такі питання і шукати на них відповіді, - сказав злидар, трохи повеселівши. - Над містом висить небезпека. Скверна, яка її сковує та повільно отруюює все. І ви троє, схоже, готуєтеся кинути їй виклик. Будьте обережні, бо небезпека й обман чекають на вас на кожному кроці. 
-    Будемо знати, - холодно відповів Барклай. 
Барклай і Артур мовчки поглянули на одне одного. Вони обоє сприйняли слова старого серйозно. Жан де Лунней хотів кинути старому золотий, адже його попередження обіцяло подвиги, і юнак хотів йому віддячити за це, але не вийшло. Старий жебрак скористався тією короткою миттю, коли він випав із поля зору трійці, та просто…зник. Їм нічого іншого не залишалося, як сісти на коней, та почвалати далі. Шукати постій.
По дорозі вони спитали декількох людей, де було би ліпше відпочити. Їм порадили “Золотого Лева” як таверну, гідну їхнього статусу, та вказали напрям. Їм також сказали, що по дорозі буде Архів міста, який водночас є й бібліотекою. Це їм теж підходило. Артур і Барклай були готові до того, що їм не раз доведеться сюди завітати. 
Знайшли бібліотеку вони швидко. На вході в неї стояв хлопець в сірому балахоні. Хлопець виглядав трохи ніяково. 
-    Ти чого там стоїш? - спитав Артур трохи не тактовно. 
-    Та так, хочу зайти, але мене не пускають, - сказав хлопець трохи перелякано, після чого зразу обернувся. - А ви хто?
-    Я Артур, жрець Морра. Біля мене сір Барклай де Толлі. 
-    А я - Жан де Лунней, - раптово вимовив бретонець. - Чого ж вас не пускають?
-    Та тут таке діло, місцева бібліотекарка не пускає мене, бо я учень Мендацеса, колишнього бібліотекаря. Вона не любить його, а разом із цим і мене. Мені та моєму вчителю треба працювати, а без книг ніяк.
-    Це жахливо! - сказав простодушно Жан. - Ми можемо вам чимось допомогти?
-    Ну, ви могли б її відволікти. Я би зайшов, взяв потрібні книги і пішов би. 
-    Навіщо це? Ми можемо просто її вмовити, - раптом запропонував Артур. - Ми проводимо деяке розслідування. Якщо обіцяєш допомогти нам, ми допоможемо тобі із тим, щоб безперешкодно ходити до бібліотеки. 
-    О, то я не проти. Мій вчитель каже, що мені треба більше практикуватися. Добре, я вам допоможу.
Хлопчина в сірому почекав, поки трійця підійде: 
-    Забув сказати. Я Амарон, учень місцевого мага Мендацеса. Надіюся на плідну співпрацю. 
Трійця зайшла першою, за ними причаївся Амарон. Їх зустріли ідеально розставлені полиці. Барклай був вражений тим, як був складений кожен том. “Ніби вони були створені тільки для того, щоб тут лежати, і щоб їх ніхто не торкався”. Саме приміщення було прибране, а на полицях не було звичного для таких місць пилу. Проте, це місце не так добре освітлювалося, як мало би. Вікон не так багато, більшість з них не такі великі, крім вітража нагорі, а деякі будівлі, що стояли по боках бібліотеки, перегороджували сонячне світло.
-    Що, знову прийшов, безхатько брудний? - сказав скрипучий голос десь далеко. - А ну забирайся звідси, халамиднику недобитий! Краще б ти згорів тоді разом зі своєю сім'єю.
З другого поверху спустилася стара жінка. Через те, що Барклай відійшов трохи в сторону, і на нього падала одна з тіней, жінка не помітила його. Він це зрозумів по тому, як вона пройшла повз нього та підійшла до Артура та Жана. Лицар Морра вирішив не розвіювати свого маскування і тихенько пішов за юним магом. Той якраз піднімався сходами на гору. 
Він швидко звернув за один зі стелажів. Барклай його застав у той момент, коли він клав одну книгу і брав іншу. Нічого не звичного. Вони обоє попрямували назад. 
В залі Жан якраз напосідав на вуха бібліотекарки. Дивлячись на це, Барклай згадав жарт про бретонських лицарів. “Треба буде розказати йому за можливості”. 
-    О Зігмаре, а ви хто?! - вигукнула бібліотекарка, нарешті помітивши Барклая. Але дуже швидко жінка взяла себе в руки, коли побачила Амарона. - Ах ти халамиднику! А ну геть звідси! Йди деінде! 
Звідкилясь бібліотекарка дістала швабру і почала нею лупцювати Амарона, виганяючи його з бібліотеки. Разом з ним з оселі книг вийшла і трійця мандрівників. 
-    Колись вона була добрішою.
-    То було колись, - сказав Барклай своїм звичним могильним тоном. - То що, поможеш нам?
-    Так. Я вас відведу до “Золотого Лева”. Хороша таверна. Для вас в самий раз буде. А що ви розслідуєте?
-    Деякі речі, пов'язані з графом.
-    Ну, тоді я вам можу порекомендувати свого вчителя. Він має звичку записувати усе, що відбувалося кожного дня протягом останніх десяти років.
-    Візьмемо це до відома. А тепер веди нас, а то ми втомилися з дороги.