Сірий вартовий

Йому тут не було приємно. Річковий порт Юргенхайму йому смердів гірше, ніж виходок нетрів Альдорфу. 
Клайв ван Горс, маг Сірого коледжу магії. Він хотів би бути в цей час в більш приємному місці, наприклад, у себе вдома. Вдома не смерділо, як тут. Вікна його лабораторії виходили на гарний живопліт. 
«Ех, зараз би в “Паленого Пацюка” зайти. Гарне місце із чудовою компанією майже законослухняних громадян імперії. Але ні. Я тут блукаю зараз». 
Для Клайва було приємно мати друзів, коли вони його пригощали, по-доброму цікавились його справами та приходили до нього з різними гостинцями. Наприклад, з дворфійським елем.
Але Клайв був би не проти забути друзів, коли їм щось було потрібно від нього. Зазвичай він для таких друзів зникав, але цього разу він мусив прийти.
Клайв за своє двадцятирічне життя встиг завести знайомства із різними цікавими людьми. Серед них як вельможі, знатні дами та лицарі, так і менш законослухняні елементи суспільства імперії. Найцікавішими та найкориснішими були знайомства із адептами культу Ранальда. 
Зараз один із його давніх знайомих з церкви бога-злодюжки, жрець Арнольд, чекає його десь у цих нетрях. 
Біля однієї з розвалених будівель, що Клайву віддалено нагадувала таверну, стояв чоловік в коричневій сутані. Низенький, огрядний, його обличчя було беземоційним та трішки дурнуватим. Голова лиса, а погляд його був добродушний. Ніби він дідусь, що хоче дати внуку трохи кишенькових грошей. 
Це був Арнольд, можливо, найбільш лукавий з усіх його знайомих. Звичайно, не рахуючи його братів і сестер серед заклиначів сірого вітру магії. 
«Ви подивіться на нього. Сама невинність. Жерці Ранальда усі такі. Невинні овечки, які за все хороше проти усього поганого, і ніхто, коли слухає їх, не ставить пару навідних питань. Наприклад, чого у них при такому скромному вигляді велике пузо, багато грошей, щоб платити найбільший церковний податок в імперії, та чому в нього такі рівні зуби?»  
Клайв своєю тихою, майже крадійкуватою ходою наблизився до Арнольда. 
-    Радий, що в такий бентежний час ти прийшов до мене, - сказав адепт культу майже спокійним тоном, але от цю фальш Клайв відчув та вловив. - Приємно, що ти прийшов так швидко.
-    Ти ж сам написав у листі вчителю, що справа негайна. Ні я ні мій наставник не зрозуміли, що сталося, -  сказав Клайв, приховуючи роздратування. Тут дуло, і він трохи змерз. День був на диво холодний.
-    Безперечно. Усі негаразди навалилися разом. Навала цих жахливих зеленошкірих, граф, що повстав з мертвих, і ніхто ніби цього не помічає, і це не найгірше, - сказав він, не змінюючи свого тону.
-    Стоп! Що?! Граф повстав з мертвих і ходить по місту? - скрикнув Клайв, не приховуючи здивування. Він чекав на якісь оборудки чи інтриги, а не на небезпечне протистояння з некромантами.
Некромантія була не найприємнішою темою для розмови для нього. Як мінімум він їх вважав не своєю справою. Він знав, що це парафія Аметистових магів, усяких мисливців за відьмами та фаталістичних служителів Морра. Він по дорозі до міста бачив загін лицарів Чорної Рози та Ворона. Один із них навіть заївся з трьома бретонцями. 
-    Не переживай, - спокійним тоном сказав Арнольд, - справою з графом займуться інші. В нас трохи інакші проблеми. Але давай поговоримо не тут. Зайдемо в якесь більш приємне місце.  
Вони обоє зайшли просто в середину напів зогнилої та напів розваленої таверни. Вони були не у самому благополучному районі Юргенхайму, тому магу було не важко уявити коротку і трагічну історію цього місця. 
Вони спустилися у вологий підвал, який ішов дуже глибоко. Сходи підозріло гучно рипіли, що трохи нервувало мага. «Я маг поважного сірого коледжу магії. Сірий вартовий. Якого дідька я маю спускатися в якусь вологу вигрібну яму? Ех, чому я так багато винний цим злодюжкам в рясах!» 
Спустившись на самий низ, Клайв відчув під своїми черевиками калюжу та бруд. Попереду був коридор. 
-    Ми що, під річкою? - спитав хлопець.
-    Так. Це місце глибоко. 
-    Це що, якийсь ваш таємний храм?
-    Можна і так сказати. Ранальду більш ніж угідне це місце. Як і всі такі місця.
Клайв був досить обізнаний про культ Ранальда. Навіть їх святе писання читав. Для жерців Морра священними є могили, для богів війни - поле бою, а для адептів Ранальда є святим кожен бордель, бар, наливайка, притон та інші сумнівні місця. Тільки усякі клуби для аристократів є єрессю для них. Ранальд не любить усяких аристократів і місця їх відпочинку теж. Тому Клайв трохи впевненіше та натхненніше почав ходити. 
Очі швидко звикли до темряви. Далі по коридору вони вийшли в інше приміщення, в кінці якого були великі, добре збиті двері, а коло них якась велика…істота. 
Принюхавшись, Клайв впізнав його. На жаль, впізнав. Огр. Гігантський, жирний, смердючий та ненажерливий огр. Дивовижно неочікувана істота в такому місці. «Але чому б ні. Вони страшні, огидні, але вони доволі комунікабельні. Огри продають свої послуги усім, хто має досить грошей та їдла. А цього, судячи із запаху он тієї купи з дивними кістками та черепами, годують нічогенько».
Огр встав та оглянув двох відвідувачів своїми голодними очима. Паща відкрилася, і з неї повалив гнилісний сморід, від якого сльозилися очі. По трьох його підборіддях потекла слина, а посмішка його нажахала Клайва. Він відчув себе стейком. 
Істота повільно наближалася. Клайв чув від свого вчителя, що огри ставляться до трапези як до релігійного ритуалу. Чогось подібні дурні факти завжди виринали з його лінивого мозку, коли він панікував. 
Жрець Ранальда підійшов своєю звичною тихою ходою до огра. Лисий малий товстун наблизився до великого товстуна:
-    У тіні міст і палаців знайшли ми прихисток, - сказав він своїм звичним, спокійним тоном. 
Огр зупинився і почав думати. Те, що він думає, Клайв зрозумів по тому, якою болючою стала його гримаса на голові. Лицем це було важко назвати. 
-    Ти знаєш, що маєш нас пустити, Дирявий. 
-    Я голодний, - протяжливо сказав Дирявий, - дай кістлявого.
-    Ні. Тобі платять, щоб ти охороняв, а не жер усіх підряд, - відповів Арнольд тоном, який більше пасував викладачу, що ввічливо вказує на помилки учня, а не чоловікові, що стоїть за пару кроків від людожера. 
-    Дообре, - погодився огр невдоволено.
Відійшовши від дверей, він пішов до того кута, де був. Прилігши, він вмостився зручніше, трохи почухав дупу і дав хропака. Буквально. Його храп звучав для Клайва, як розбирання людських кісток камінням. «І хто, бляха, таку істоту кладе на чати. Він лише спить та жере. Сере, пердить, та не дуже то й добре охороняє. Надіюся, його хтось приріже. Скоріше за все, це буде якийсь знавіснілий загін списників, бо самотужки лізти на таке може або кретин, або неймовірно могутня людина». 
Клайв старався не дивитися навкруги. Хоч він і маг Улгу, Сірого вітру, але він добре бачив й інші вітрі магії. В цій кімнаті було забагато Шаіша, вітру смерті. Жахливе нагадування про вічність світу і швидкоплинність життя його мешканців. Цей вітер дме з минулого, яке померло, в теперішнє, яке чекає на смерть, і у майбутнє, де смерть чекає на тебе. 
«У кожного вітру магії є своя філософія, своє розуміння і свій певний глибинний сенс для буття. У Шаіша це фаталізм та доля як така. Маги Аметистового ордену порівнюють його з часом. Минулий, який ми втратили, і прийдешній, якого ми прагнемо. Нашим намаганням вплинути на долю і тим, як сильно ми це можемо зробити. Він чимось схожий на долю, яку ми не можемо контролювати, але на яку маємо певний вплив»- пролунав у його голові голос Йорейла, вчителя та наставника Клайва. 
Кожен із вітрів щось притягує. Шаіш притягує закінчення чиєїсь долі. «Простіше кажучи, смерть» - знову пролунав голос вчителя, яким він був у моменти, коли той щось складне пояснював простими словами. Чим більше смерті, тим сильніша присутність Шаіша. Клайв ще далеко не закінчив навчання і мало мав досвіду у визначенні кількості вітрів та повʼязаних з ними речей, але він по густоті і кількості пурпурного вітру, що бачили його магічні очі, припустив, що з пару десятків людей точно тут померли. «І скоріше за все, у муках, бо огри люблять, коли мʼясце страждає».
Арнольд відкрив двері й пішов у порожнечу коридору. Клайв пішов слідом за ним. Йому не хотілося тут бути більше потрібного часу.
Прямуючи темним коридором, сірий маг та жрець Ранальда підійшли до потертих сходів, освітлених двома факелами.
-    Ти перший, - сказав Арнольд. - Піднімеш мені люк угорі. 
-    Що?! Та за кого ти мене маєш? Я - маг Улгу, сірий вартовий!
-    А ще - молодий юнак, який багато винен мені та якому бракує поваги до старших.
-    Ви говорите, як мій вчитель Йоргейн, перш ніж вдарити мене палкою за непослух, - пробурчав Клайв, піднімаючись сходами та піднімаючи люк.
-    І добре каже, - спокійним тоном додав старий огрядний жрець, - старших треба слухати, бо вони знають більше, і допомагати їм.
-    Бо старієте?
-    Ага. Того діло молодих гнути спини, ми своє відігнули вже.
Люк, на подив Клайва, легко прочинився, і вони піднялися нагору. Холодний, темний коридор змінився тим, що маг охарактеризував як підземну таверну. Він був у багатьох притонах, але не в кожного з них було нормальне планування. Затишне, просторе місце, яке тим не менш не викликало в тобі відчуття меншовартості. Гарний різьблений шинквас по центру, за яким був бармен, приватні кімнати знизу та менш приватні, але від того не менш затишні кімнати на другому поверсі. Були і великі столи для дружніх компаній, і гральні столи, до яких Клайв уважно приглядався. “Людина, яка спроєктувала це місце, закопує свій талант. Буквально”.  
Вони підійшли до барної стійки. На неї лягла монета, на обох сторонах якої була вигравіювана рука з лукаво схрещеними пальцями. Монета Ранальда. Клайв бачив її, як ідеально округлий згусток туману вітра Улгу. 
Бородатий чоловік, що протирав кружки, спокійно взяв монету, після чого вказав нагору, в самий кінець верхнього балкону, де з дверей лилося світло.
Нагорі на них вже чекало холодне пиво й гаряча їжа, а таємні двері в кабінці залили двері тишою. 
-    Ну, як ти доїхав? Нічого незвичайного не сталося? - запитав Арнольд.
-    Було дещо цікаве, - відповів Клайв із гордістю в голосі. - Застав веселу картину, як три бретонських лицарі билися проти одного чорного лицаря Морра.
-    Дворяни завжди б'ються за честь і всяку іншу маячню, - сказав байдуже жрець.
-    Ну, я застав початок бійки, і знаю що до чого. 
-    І на чию сторону ти пристав?
-    Моррівця. Але я бився не у відкриту. Поки ті махалися мечами, я насилав пелену на нападників. Той моррівець був вмілий і користувався секундними слабкостями своїх супротивників. Не здивуюся, якщо він здогадався, що я втрутився.
-    Тобто ти просто допоміг комусь із найкращих переконань? - перепитав Арнольд із не прихованою цікавістю. 
-    Ні, звісно. Поки ті бретонці товклися, чи точніше, той чорний лицар їх товк, коли я наслав сліпоту, я вирішив їх трішки підчистити. В їх сідельних сумках я знайшов багато цікавого.
-    Похвально, - сказав Арнольд не без задоволення.
-    І звісно, знаючи, до кого я йду, не міг я не дати цього, - Клайв дістав із свого плаща маленький мішечок. - Кожна дев'ята монета для Ранальда, усе як треба.
Жрець взяв монети в руки. Клайву здалося, що тримав їх товстун не так, ніби це його монети. Ці монети маг дав Арнольду для свого невеликого експерименту.
Монети почали наповнюватися вітром Улгу. Був ви це звичайний вітер магії, який невидимий для пересічних людей, він би розтікався для Клайва по столі. Натомість туман почав обертатися навколо цих монет, ніби його щось утримувало. Щось божественне.
-    Ранальд прийняв твій дар, Клайве. А тепер їж, пий, бо розмова буде довгою. Не хочу, щоб їжа захолола, а пиво нагрілось.
Клайв не заперечував.