на дорозі

Удар Барклая був сильним. У нього він вклав усю свою злість, зневагу та огиду. Шолом Барклаю нагадував відро з лайном, що він вважав доречним, бо і самий шолом, і те, що він захищав, були йому неприємні. 
Бретонці. Їх він ненавидів майже так само сильно, як зеленошкірих в звіролюдів. 
На землі, перед ним, бретонський лицар, який до цього дорікав йому не надто шляхетним походженням та іншим дурницями. За подібні надмірні вихваляння при фактичній нікчемності Барклай і ненавидів бретонців. 
Лицар, імʼя якого він вже забув, лежав на землі та не міг піднятися. «Вдарив би я його молотом чи клевцем - точно би прибив». 
Для Барклая залишалася лише одна проблема: одного він повалив, але інші двоє стояли та вже діставали мечі.

Жан де Лунней, як і багато інших мандрівних лицарів, відправився на пошуки граалю. Свої пошуки він вирішив розпочати з міста Юргенгард, міста на півдні Аверланда. В свою чергу Аверланд є частиною великої імперії Зігмара. Для Жана є багато причин туди відправитися. 
Перш за все, це чутки про навалу зеленошкірих, підтвердження яким він знайшов доволі швидко. Вздовж дороги до міста він постійно зустрічав солдатів, найманців та навіть дворфів, що всі як один говорили, що йдуть давати відкоша зеленій навалі. Орки і гобліни нікому не подобалися, і Жан не був винятком. Там, де битва із ними, там і він.
Крім цього, у місті знаходився храм Шалії, богині милосердя та допомоги нужденним. Хоча Жан вже був у головному храмі культу Шалії в Куроні, але зайвий раз отримати благословення на паломництво не завадить. 
Проте головна причина - це провидіння від самої Леді Озера. Богиня послала йому видіння, де знаходиться заповідний потир, який він має принести в храм. У сні вона йому показала дивний чорний камінь, охоплений вогнем. За дивним збігом обставин, війська для оборони Юргенгарду збираються біля перевалу Чорного Каменю. 
Жан вже уявляв, як він битиметься із зеленошкірими та допомагатиме захищати людей від сил зла. 
На дорозі, яка стрімко йшла в гору, Жан побачив дивну картину. Півдюжини лицарів сварилися з якимись чорними примарами. Коли він підійшов трохи ближче, картина стала ще дивнішою.
Лицарями виявилися бретонці. Він це зрозумів по лайці, яку він почув. Лати і барвисті хаубітири лише закріпили це переконання.
Примарами ж виявилися лицарі, але якісь дивні. Обладунки чорні, прикрашені химерними посрібленими черепами, тепеном та чорними трояндами. Шоломи були у вигляді трохи вишкірених черепів. Крім цього, вони всі були однаковими. 
Один із лицарів-примар, шолом якого увінчував золотий лавр, говорив із бретонським лицарем в багато прикрашених латах.
-    Я вимагаю сатисфакції! - сказав бретонець рейкландською з сильним акцентом. - Він напав на наших людей!  
-    Перш ніж просити мене про таке, бретонцю, міг би хоч поцікавитись, до кого ти звертаєшся. Ти уявляєш, мене задовбало слухати твої матюки упереміш з прокльонами до мого храмовника. - Його голос звучав як домовина. Холодний і остаточний. - В мене були запитання до мого храмовника, чому він напав на твоїх людей та віддухопелив їх, але тепер я розумію. 
-    Що ти мелеш, скелете? Ти зобовʼязаний мені надати вашого храмовника!
-    Для чого? Щоб він і вас віддухопелив? Троє ваших з ним не впоралися. 
-    Ти вважаєш нас слабкими?!
-    І дурними. Досить. Ми вам не віддамо Барклая, - сказав чорний лицар.    
Жан був не здивований, але трохи розчарований. Він може й молодий, але прекрасно розумів, що лицарські традиції Бретонії та Імперії Зігмара сильно відрізняються. Але от ці панове нічого не зрозуміли. 
Мандрівний лицар спостерігав ще пів години за суперечкою своїх не дуже розумних співвітчизників і надмірно терплячих лицарів в чорних латах. Трохи охолонувши, бретонці кинули декілька пафосних фраз про те, як вони потім поквитаються з чорним лицарем. Після чого вони осідлали коней та поскакали в бік перевалу, минаючи дорогу, що веде в Юргенгард.
Мандрівний лицар обережно підвів свого коня до групи лицарів в чорних латах. Вони стояли нерухомо, а їх обладунки не видавали звичного брязкоту чи лязгу. Перемовлялись вони між собою або тихими словами, або жестами. 
Жан наблизився та зліз зі свого коня. Чорні примари безшумно повернулися до нього.
-    Дозвольте представитися. Я Жан де Лунней. Мандрівний лицар у пошуках свого граалю, - сказав він та зняв шолом.
-    То ти один із шанувальників так званої Леді? Я Грайдз фон Старо, старший прецепс ордену Чорної Рози, - назвався лицар із золотим лавром. - Важкий ти обрав шлях, але добре, що ти вже набув на цьому шляху те, що втратили твої свідісизники.
-    Манери? 
-    Так. У них жахливі манери, я навіть представитися не зміг, мені не дали. На їхню біду Барклай ненавидить бретонських нобелів. На дух їх не переносить, - рукою він показав на одного з лицарів, що трохи був вищий за інших. - Чому - не знаю, але судячи з їхньої поведінки, можу здогадатися. Сам би їх відправив до Морра, але най ліпше помруть від орків. Хоча б якась з них буде користь.
Жан був здивований. З ним прецепс говорив нормально. Ні могильного тону, ні нелюдської відстороненості. Нормальна людська розмова. «Ось що робить трішки ввічливості із людьми, навіть такими химерними, як ці химерні пани». Але контраст між тим, як вони виглядали, і тим, як говорив їх головний, мандрівного лицаря все ж бентежив.
Грайдз фон Старо повернувся до одного із лицарів у строю. Він майже нічим не виділявся, за винятком того, що був трішки вищий за інших.
-    Барклай, у мене є для тебе одне завдання. Формально це покарання.

Барклаю сподобалося, як його прецепс вів себе із тими бретонськими вискочками. Коли бретонські лицарі пішли, він подумав: «Гаразд, придурки, ви повикаблучувались, показали, які ви гнилозубі селюки в золотих шатах. Добре. А як ви нас знайдете, як ви на нас поскаржитеся умовному Отто Майнхарду, якщо ви, бляха, нам представитися не дали? Ви, крім мого імені, ніякого іншого і не знаєте. Не здивуюся, якщо все закінчиться тим, що вас або на сміх піднімуть, або прибʼють умовні лицарі Ворона. Вони ж теж храмовники Морра в чорних латах». 
А потім прийшов цей Жан, як там його. Бретонець просто був ввічливим, і все. Дружня бесіда прецепса із цим шмаркачем зіпсувала йому настрій. Надто вже легко старий вояка Грайдз, на його думку, дав йому попуск і перейшов на більш дружній тон. Але Барклай змирився із цим. «Сьогодні й так був надто хороший день. Побив трьох придурків, що помилково себе називають лицарями. Так, нині надто багато хорошого сталося. Мало бути і щось погане». 
А потім, несподівано для нього, до нього звернувся командир. 
-    Нашого жерця Морра, Артура Цвая, попросив інший жрець, Краудан, розслідувати один дивний випадок в Юргенхаймі. Сам він відбув до Чорного Каменю за більш нагальною справою, того роботу по розслідуванню покладено на плечі нашого військового жерця.
-    Що за справа? - сказав Барклай без емоційним голосом. 
-    Делікатна і небезпечна. Враховуючи сьогоднішні обставини, ти, можливо, найкраще підходиш для супроводу та охорони Артура. Ти розумний, сильний та метикуватий. 
-    Ви не можете відправити більше людей, якщо це небезпечно? - Барклай був трохи збентежений. Делікатність це не про них. Якщо є село, де був вампір і помічені сліди скверни, вони нікого не щадили. Коли серед якоїсь шляхетної родини виявлявся вампір чи некромант, вони закінчували її історію. А тут якась обережність і делікатність є. Але відкрито старшого прецепса ліпше не ображати, тому Барклай поставив доволі очевидне, але доречне питання.
-    На жаль, ні. Загроза точно не відома, і тому нам зайвий раз привертати
не можна. Отже, вам доведеться діяти удвох або шукати союзників. По-іншому ніяк.
-    Я вас зрозумів, - в Барклая були здогади щодо того, яким є їхній ворог, що від нього вимагалися такі маневри. Та й якщо так подумати, теперішні обставини дійсно потребували більш обдуманих дій.
-    От і добре, - сказав старший прецепс доволі гучно. До цього вони говорили доволі тихо, але зараз він раптом підвищив голос і добавив урочистості в свій тон. - Тоді відправляйтеся в Юргенхайм з Артуром та подолайте зло. І будьте обережні.
Секунду Барклай не розумів, для чого було все це. Проте, коли він кинув погляд на бретонського лицаря, очі якого засяяли, він все зрозумів. 
-    Оо, то ви теж будете йти в Юргенхайм? Не будете заперечувати, якщо я приєднаюсь до вас? А то я перший раз в імперії, та й попутників дорогою якось не нажив. Я був би не проти компанії. До того ж ви цікаві, було би цікаво дізнатись про вас. 
-    Барклай і Артур тебе із радістю просвітять. 
Барклая імив грець. «Ах ти стара паскудо! Хитрий ти гівнюк паршивий! Ти спеціально це зробив. Хочеш, щоб я з ним поїхав. Хочеш там мене чогось навчити і так далі. Гаразд, я не проти. Нехай цей жовторотик піде з нами. Якщо він помре - я не заплачу». 
Барклай не хотів відправлятися на завдання разом з бретонцем, але ліпше вже так, ніж залишити свого Артура наодинці із цим недалеким селюком.