Розділ 2

Олександр та Ігнат сиділи на кухні в квартирі Ігната, коли Сашку зателефонували зі Львова. Дмитрик сп’яну побився з охороною у стрип-барі. Старший брат мав їхати до молодшого.

– Я з тобою, – запропонував Ігнат, вислухавши про чергову витівку Дмитрика.

– Ні, – похитав головою Сашко. – Оберігай Дарину. З того буде більше користі.

Ігнат, на диво, одразу погодився.

– Добре, Олександре, їдь сам. Автобусом?

– Так. Своє новеньке авто я гепнув, – Сашко осміхнувся своїм думкам. – Доведеться плентатися автобусом.

І вже на наступному рейсовому автобусі Олександр попрямував до Львова, взявши з Ігната слово, що той попіклується про Дарину, і вони обоє будуть обережними. Сашко навмисно не викликав таксі: йому був потрібен час, щоб обміркувати ситуацію, у яку він потрапив, і згодом вирішити, що робити з придуркуватим брательником, якого за прогули вже витурили з трьох університетів.

Раніше Сашко переймався долею брата і неабияк злився, що Дмитрик такий непутьовий. Тепер... Тепер ці емоції поступилися місцем іншим: неспокою через друзів, суму за Андрієм і... цікавості. Невмирущій людській цікавості, яка долає жах і штовхає на шлях відкриттів і пригод, та не всі з тих доріг вертаються живими і неушкодженими.

Ребра боліли, але Сашко намагався на те не зважати. Він так легко відбувся у тій аварії, що гріх Бога гнівити.

Автобус ішов плавно, і це заколисувало. Водій увімкнув радіо на якийсь блатняк із гоп-стопом, і за кілька хвилин троє обурених пасажирів попрохали його або перемкнути на нормальну музику, бажано українською, або взагалі вимкнути. Певно, водій української музики не визнавав, і в автобусі запанувала тиша.

Сашку згадалося, як позаминулої зими вони з Ігнатом та Андрієм відпочивали в Яремче. Вечеряли у фешенебельному ресторані. Щоб догодити одній з компаній, музиканти зіграли на бандурах "Мурку". Обурились майже всі відвідувачі, але Олександр сам не знав, що на нього найшло. Він підійшов і дав ляпас музиканту, який запропонував колегам зіграти блатну пісеньку. Ані Олександр, ані музикант нічого не сказали: обоє розуміли – заслужив.

Промовчали і в крутій компанії, бо на бандурі такі пісні не грають, навіть коли прагнуть підлеститись і заробити. Це священний інструмент, і про те ще пам’ятали серед простих людей.

Олександр повернувся до свого столика. Андрій кивнув товаришу і пішов до музик, перемовився з ними і, щоб розрядити обстановку, разом із гуртом заспівав кілька українських народних пісень. З тих, що не на слуху, але беруть за душу і потім довго пам’ятаються і тепло згадуються. Андрія не хотіли відпускати ні музики, ні відвідувачі. То був незабутній вечір, справжній, коли світом владарюють не понти і мода, а мелодія і гармонія...

Олександр розплющив очі. За вікном пропливали краєвиди, які рясно офарбились зеленню. Гірські схили вкрили барвисті квіти, хоча верхівки гір ще сніжні.

Невже ледь не все на світі нагадуватиме йому про Андрія?.. В горлі застряг гіркий ком. Кажуть, якщо не відпустити померлого, йому не буде спокою на тому світі. Але як же важко відпустити того, хто був тобі щирим другом! Що ж тоді казати про рідних і близьких?..

Попереду від Сашка двоє хлопців і двоє дівчат обговорювали гірський маршрут: спочатку Говерла, а тоді Поп-Іван і ледь не всі Карпати, що знаходяться на українській території. Літо надходить, і молодь збиралася затриматись тут надовго.

А Сашковій компанії якось більше полюбилася кримська гряда. Вони побували у стількох походах, що й не злічити. Та зараз чомусь згадувалась ночівля на Мангупі, у стародавньому печерному місті на гірському плато, рівному як стіл. Тоді Андрій вперше до них приєднався.

...Майже не пили, розповідали всілякі історії. Здебільшого жахлики, як то про спадкоємця князівства Феодора, який зрадив своїх і провів ворогів таємним ходом до міста, за що хлопця стратили: будеш мертвим правителем над мертвим народом. Дехто з компанії божився, що бачив примару на руїнах Мангупу.

Ігнат, як завжди, кепкував із таких заяв, Сашко підтримував товариша, а ось Андрій чомусь не долучався до жартів. Хлопець сидів непорушно, дивився на вогонь, перевертав вуглинки гілочкою, і над полум’ям злітали жаринки-метелики.

– Дарма ви смієтеся, – озвався Андрій цілком серйозно. – Все це є. І часто ці сили бувають ворожі до людей.

– Ти про що, друже? – здивувався Ігнат, якому псували розвагу.

Змовкли й інші. Андрія поважали після подій на Майдані, та й зараз він часто оповідав про надзвичайні речі, бо багато знав, а цікавився, здається, ледь не всім на світі.

– Хто з вас проходив по Сонячній стежці, що йде від Лівадійського палацу до Ластівчиного гнізда? – обвівши принишклих хлопців палким поглядом, запитав Андрій.

Виявилося, що Сонячну стежку з них пройшли тільки двоє, та й то новою дорогою. Юний товариш по Майдану посміхнувся, його зеленаві очі засвітились у мерехтливих відблисках багаття.

Андрій умів розповідати так, що слухачі наче на власні очі бачили його історії. Цей дар захоплював, але й лякав водночас, та чомусь ні в кого з їхньої компанії не викликав заздрощів.

Андрій добре вчився у школі, порахував, що раз людина за годину проходить п’ять кілометрів, то стежку у майже сім, він мине щонайбільше за півтори години, тому аж ніяк не непокоївся, що скоро почне смеркатися. Не застеріг хлопця від необачного вчинку і повний червонястий місяць, що сходив над морем.