Частина 3. "Мукачівський замок". Розділ 1

У замку Паланок, що височив над Мукачевом, залишилися тільки сторожкі вогні на стінах. Не світиться жодне вікно, не чути музики, людського сміху чи кроків. Тиша у замку Ілони Зріні, застигла у металі княжна, обіймаючи свого сина. Стала історією австро-угорська імперія, та чи справдилася мрія сміливої войовниці і матері про свободу і незалежність свого краю? Хтозна... Навіть історики не певні щодо того.

Мерехтить місто коштовним розсипом веселих вогнів. За кожним із них – вікно, чиєсь життя, сповнене радості і смутку, перемог і втрат, і в більшості з них немає місця ані сміливій княжні, ані мріям про свободу рідної землі.

Комфортно, але не затишно, смішно, але не радісно. Зачинитися у своїх мушлях-квартирах, зважаючи тільки на думки нечисельних друзів, якими непомітно для себе почав називати френдів і просто знайомих; знайти собі пару лише через те, що давно час мати власну родину; любити тільки себе і визнавати лише свої уподобання і звички.

Сам на сам зі світом, якого не чуєш і не знаєш.

Сам на сам із людьми, які так само самотні.

Сам на сам із зоряним небом, до якого давно не здіймав погляд...

Але тут, на бастіонах замку, зірки були яскравіші за вогні міста та складалися у давні таємничі письмена забутої людьми мови. Зірки вказували шляхи не лише у морі, а й у безмежному космосі. Крижані дороги через безжальну порожнечу, якою мандрують завжди холодні серцем порожньоокі завойовники, що колись встановили свій закон і тут, на Землі...

Вітру не було, і темно-русявий чоловік у сірому, кольору темного попелу, одязі здавався майже невидимкою, поки не поворухнувся, зачувши тихі кроки. Сині вицвілі очі більше не спостерігали за миготінням вікон міста під горою: він чекав на того, хто піднімався на бастіон.

Пізній відвідувач замку виявився так само високим, із правильними рисами обличчя, тільки волосся світло-русяве, білясте на кінцях, а очі сіро-зелені, з болотистим відтінком. Одягнений він був у коричневий плащ модного покрою.

Їх обох навряд хтось вирізнив би серед перехожих, але водночас риси облич і пронизливі погляди нагадували про майже розчинену в натовпі аристократію минулих віків. Щось було в них таке, що змушувало серце завмирати і підсвідомо коритися їхній владі.

Світловолосий поглянув на статую княжни з сином, крадькома осміхнувся, а тоді перевів погляд на чоловіка, який завмер біля бастіону в очікуванні нападу.

– Я знав, що знайду тебе тут, Лаерне. Тебе завжди приваблював цей сюжет – матір із дитиною. Матір завжди любляча, а діти різні: цілителі і просвітяни чи завойовники і кати цілих народів.

Світловолосий зупинився біля скульптури, погладив металеву сукню княжни, спостерігаючи за реакцією Лаерна. Той поволі завів руку за спину, поки не торкнувся чогось, що надало йому впевненості.

– Нащо ти прийшов сюди, Віньянте?

– А тобі справді набридло тікати, Лаерне, – розсміявся Віньянт, ступивши ще крок до співрозмовника.

Тепер вони стояли на відстані витягненої руки. У синіх очах Лаерна не відбивалося нічого, окрім втоми. Чоловік не відповідав, та й відповідь не була потрібна. Він сам дозволив, щоб його наздогнали.

Віньянт підійшов майже впритул. Та раптом очі Лаерна осяялись жорстокою посмішкою, нефритовий ніж, який він ховав за спиною, засвітився золотавими сполохами. Лезо мерехтливого ножа зупинилося, не торкнувшись тіла Віньянта.

– Удар, – тихо сказав світловолосий. – І покінчимо з цим.

Лаерн мовчав.

Вежу з годинником облетіла зграя кажанів, раз-по-раз затуляючи крилами яскраві зірки.

Віньянт закрив очі, тим також виказуючи втому, яка накопичувалася роками. Ні, сотнями років чи навіть більше.

Пальці Лаерна побіліли, настільки міцно він стискав руків’я ножа. Він боровся з почуттями, та Віньянт того не бачив, не хотів боронити себе чи передбачав, що супротивник його не поранить.

Лаерн повільно опустив зброю, лезо потьмянішало, розгубило золотаві відблиски і потемніло.

– Чим я тоді відрізнятимуся від тебе, якщо вдарю?

Лаерн заховав ніж.

Віньянт похитнувся: ні, він таки зовсім не був упевненим, що супротивнику не стане волі забрати його життя, та у задоволенні собі відмовити не міг.

– А хіба ми не однакові? Хлопця з експедиції убив, а мене пощадиш?.. Чому?

Сіро-зелені болотисті очі сміються, а в синіх вицвілих тільки втома і байдужість.

– Можливо, ти, Віньянте, єдиний з живих, хто нагадує мені про минуле. А той хлопець... – раптом ненависть офарбила голос Лаерна почуттями. – Він відчував, хто перед ним, та й тлолоки вимагали жертви... Гробокопателі! Не варто їм було тривожити могили...

Віньянт ледь чутно розсміявся, і Лаерн змовк.

Світловолосий підійшов до парапету. Вогнів у місті поменшало, городяни засинали, забуваючись сном, щоб вранці знову сушити голови, як виживати у несправедливому світі, – так минало їхнє швидкоплинне життя.

– Не твоя провина, Лаерне, що ти не встиг попередити Таїшу. Не твоя провина, що її схопили неподалік на північ звідси і стратили разом з усією родиною. А якби ти встиг, гадаєш, Таїша покинула б свого сина і чоловіка та пристала до тебе? Гадаєш, вона б пішла проти того, що створювала? Пішла б проти того, що вважала єдиним по-справжньому важливим у своєму житті і майбутнім свого народу?