Розділ 5

...Після знайомства тої знаменної ночі під Адміністрацією Президента Олександр, Ігнат та Андрій майже не розлучалися. Весь Київ залило сонцем прапорів і стрічок, як і більшість міст і містечок по всій Україні. Бо Майдан був не лише у столиці, а всюди, де є українці, де люди наважилися вийти на вулиці, відстояти свої права і захистити батьківщину від зрадників і запроданців.

Утрьох друзі прямували на Софієвську площу. Сашко ніс помаранчевий прапор, що гордо майорів над головами перехожих, коли їм перестріли шлях прихильники біло-синього претендента на посаду голови держави.

– Ще троє вишкварків наколотих апельсинів обжерлися! – зареготав товстопузий, п’яний в дим, що був у зграйки ватажком.

Не дивно, що вони випили: мороз сьогодні лютував не на жарт.

Ватажка підтримали реготом й інші.

– Нам хоч американські валянки видають, а вам грошей навіть на закусь не відвалили, – пожартував Андрій.

Ігнат торкнув товариша за плече.

– Андрію, не наривайся.

– За нами правда. І сила теж за нами, – потай заперечив Андрій, поки ідеологічні супротивники материлися і вигадували, як відповісти не бійкою, а словом.

– За нами правда, а за ними горілка, – відрізав Ігнат. – Треба звідси вшиватися.

– Тобі треба, ти й вшивайся, – вперся Андрій.

– А ми вас на закусь пустимо, – знайшов, що сказати, товстопуз, та якось це пролунало не як жарт, а як погроза.

Тільки Андрій того слухати не бажав.

– Кишка тонка, шановні східняки!

– Ах ти клятий западенець! Бендерівець! – очі ображеного східняка налилися люттю, розпаленою дешевою горілкою.

Назрівала бійка, і явно не на користь помаранчевих студентів.

Сашко першим зметикував, що робити, і гайнув до пам’ятника Богдану Хмельницькому. Здираючи шкіру на долонях об обмерзлий постамент, та не випускаючи з рук прапор, він доліз до гетьманського коня.

Дехто з перехожих зупинявся, звертаючи увагу на хлопця з помаранчевим прапором біля стремена козацького гетьмана.

– Слухайте, люди! – крикнув Сашко, розмахуючи прапором. – Ставай під мою команду! Ходімо іноземців зустрічати!

Звідки й узялося стільки народу, але навколо пам’ятника одразу зібралося з півсотні людей: у когось стрічка на сумці чи на рукаві, у когось помаранчевий шалик або шапка. Біло-блакитні, побачивши, що залишилися в меншості, швиденько накивали п’ятами.

Сашко зліз з постаменту і, задоволений собою, повів колону до Майдану. Там і справді стало ще більше журналістів, які вже другою хвилею прилетіли в Україну: час ішов, тепер усі розуміли, що Майдан так просто не розійдеться. Народ не залишить площу без перемоги.

Колона була гарною – здебільшого молодь, бо якраз була середина робочого дня. Їх знімали і фотографували, і часто на запитання іноземних кореспондентів у них самих запитували, з якої вони країни, і серед людей швидко знаходився той, хто вільно володів мовою тої держави. Слава і замилування Майданом і народом, який так мирно відстоював справедливість, розлетілися по всьому світу...

– Майдан справді був дивом, – погодилася Дарина, і сама причарована спогадом про той небезпечний, але такий щасливий час. – Але для мене Майдан почався не з Хрещатика, а саме з Софієвської площі. Тоді по якомусь російському каналу сказали, що на Майдані стоїть із півсотні людей, і якийсь польовий командир закликав усіх, у кого є запальнички чи мобільні телефони, засвітити вогні, щоб й у Москві побачили, як нас багато.

І від Європейської площі до Майдану і на прилеглих вулицях люди вмикали ліхтарики, запальнички, мобільні. Тисячі, сотні тисяч вогників, наче зоряне небо лягло на землю. Я тоді подумала, що це Досвітні вогні, як у Лесі Українки. Не вірю, що ніхто того не сфотографував!

– І я не вірю, – відгукнувся Ігнат. – Старші розповідають, що в день, коли проголосили Незалежність, біля Верховної Ради теж зібралися тисячі людей. І коли після ухвали до людей вийшов священик і почав правити службу за відновлену державність, весь цей люд, як один, став на коліна. Очевидці розповідають, а цих архівних кадрів я так і не знайшов, хоча шукав усюди. Не вірю, що їх нема.

– А "Українська хвиля"? – підключився до розмови Олександр. – У нас про неї знали. А у вас на Сході, як я чув, – ні.

– Не знали, – підтвердила Дарина. – Я сама випадково дізналася вже наприкінці дев’яностих, що більш ніж за рік до проголошення Незалежності люди створили живий ланцюг між Львовом і Києвом, так символізуючи, що Схід і Захід України – єдині і неподільні, і нікому більше їх не розділити.

От би хтось покликав людей об’єднати Україну зараз, але не тільки Київ зі Львовом, але й Донецьк і мій рідний Миколаїв зі столицею. Щоб створили такий тризуб з основою у Києві, який би став символом ще більшої неподільності нашої країни.

Сашко обережно обійняв дівчину за плече.

– Ти сумуєш за Майданом, Дарино, і хочеш туди повернутися хоча б на день.

Дівчина кивнула, а він продовжував.

– Але Майдан ніколи не повториться. Таке буває раз на життя, та й то не в кожного. Тому я зневажаю тих, хто у 2004-му не зайняв жодної позиції, а пив пиво з друзями або витріщався на монітор, бігаючи лісовими хащами у подобі ельфа чи орка.