Розділ 4

А тим часом Ігнат сидів у кав’ярні з бездротовим доступом до Інтернету та грався в он-лайн стратегію, чекав, доки потрібна людина з’явиться в мережі. Орки і гобліни – погані будівничі, вони завойовники, але так навіть цікавіше розвивати інфраструктуру. І гобліни поступово вчилися, а сили і тупої наполегливості їм було не займати... Ігнат ніколи не шукав звичних і легких шляхів.

Блимнуло синє віконечко сповіщення, і гра була миттєво забута.

"Привіт, Роланде!"

"Здоровенький був, Кар-карич! Як справи?"

"Краще за всіх. Що робиш?"

"Відпочиваю. Збираюся з двоюрідною сестрою на скелі Довбуша. З Одеси приїхала. Треба ж їй наші історичні місця показати".

"Скелі – це круто! До мене теж друзі приїдуть. Роланде, ти допомогти можеш?"

"Не питання. Що треба?"

Пальці Ігната на кілька секунд зависли над клавіатурою, а тоді він швидко надрукував і відіслав повідомлення:

"У нас буде рольова гра. Треба дещо сховати, щоб знайшли гравці, але не надибали завчасно туристи".

"А сам?"

"Я теж граю. Буде нечесно".

"Зрозуміло. То які будуть побажання?"

"Заховати п’ять речей, які я тобі дам. А про місця сховків написати на меїл майстра. Він розробляє сценарій гри".

"Гаразд. Скинь мені меїл майстра. І коли ти мені передаси ті таємничі речі?"

"Коли тобі зручно".

"Сьогодні біля ратуші о першій".

"Буду. Дякую!"

Надіславши френду щойно зареєстрований меїл, Ігнат вийшов із мережі.

Ратуша неподалік, за пів години він туди дійде. Він реалізовував свій план по кроку, як у грі в слова, коли кожен знає малесенький шматочок загадки. Тільки цього разу загадка вже забрала одне життя.

Роланд не знав справжнього імені Ігната, а Ігнат майже нічого не знав про Роланда, але в них були спільні інтереси: рольові ігри, музика, фільми. Френди – не друзі, але іноді без таких знайомих сумно і важко живеться.

Ігнат і Роланд зустрілися поблизу входу біля ратуші. Роланд був ровесником Ігната, тільки любив попоїсти, і вже у такому молодому віці вдосталь набрав зайвої ваги.

Ігнат пожартував, що інтернетівський друзяка не пролізе через ущелину у скелях Довбуша. Роланд відповів, що це лише зміям вдається усюди проповзати, а ворони літають попід хмарами і все бачать.

Вони ще посміялися, покепкували з політиків, тоді Ігнат передав Роланду п’ять невеличких полотняних мішечків, перев’язаних різнокольоровими стрічками.

– І в чому прикол? – спитав Роланд, ховаючи мішечки у рюкзак із черепом.

– У кольорі стрічок, – якомога щиріше всміхнувся Ігнат. – Вони замість номерів.

– Зрозуміло, – Роланд крадькома схрестив пальці. – Обіцяю не зазирати і сховати гарнесенько, щоб вам було цікаво грати. Тільки дай слово, що візьмеш мене у наступну гру.

– Обіцяю! – розсміявся Ігнат.

– Тоді сьогодні ввечері чекайте листа. Поспішаю! Щасливо залишатися, Кар-каричу!

Роланд пішов, насвистуючи пісеньку.

– І вам гарно по скелях полазити! Не застрягни там, як Віні-Пух!

Роланд не озирнувся, та підняв руку, унизану фенечками, запевняючи, що гарно почув побажання і принагідно обов’язково відіграється.

Тепер, коли прийде лист, залишиться видалити адреси Роланда, вбити власний профіль й оновити систему в ноуті. Якщо чужі доберуться до нього і змусять говорити, то небагато дізнаються. Роландів в інеті тисячі. От тільки пароль від скриньки...

Ігнат вагався, перш ніж набрати номер Дарини, але коли дівчина відповіла, голос його був веселий і впевнений.

– Добридень, красуне! Відпочила після чергування? Дозволите запросити вас у ресторан? Ні? А якщо в гори? Теж ні? Гаразд, без приколів. Мені потрібно з тобою поговорити. Так. Саме про це. Де? Зрозумів. Звісно, знаю це місце.

Ігнат вимкнув зв’язок, й усмішка одразу зів’яла. Сашко його приб’є, коли дізнається, але інакше він сам забагато знатиме.

Неначе відчувши думки товариша, зателефонував Олександр. Він уже під’їжджав до міста. Ігнату нічого не залишалося, як зізнатися, що він запросив Дарину прогулятися сьогодні ввечері. На диво, Олександр зрадів, і зустрілися вони утрьох біля Мукачевського замку, як і було домовлено.

Дарина вбралась у довгу коричневу сукню з чорно-зеленою вишивкою, зібрала волосся на потилиці на манер минулих віків і стала ще більше схожою на княгиню.

До княжни в замок вони і йшли в гості. Фортеця височіла над Мукачево, наче досі обороняючи свої землі. Трирівневий замок вражав товстими мурами, сухими ровами, високими баштами. Громада фортеці вимальовувалася на тлі пронизливо синього безхмарного неба, що ближче до виднокраю сірішало.

Всі троє і раніше бачили замок зсередини, але відвідини з іншими людьми – це завжди інакша подорож у минуле. Дарина, Ігнат і Сашко веселилися, мов діти, розуміючи, що за стінами замку на них чатує справжня небезпека, не менша, ніж загрожувала оборонцям цього місця і підданим Ілони Зріні, сміливої княжни, яка протягом багатьох років очолювала визвольний рух.