Розділ 5

– ...Побожитися можу, Сашко, що камінь вночі при місяці світиться! Я коли вчора побачив, сам не повірив. А за сьогодні ми ще стільки всього розкопали! – Андрій тяг товариша за собою на розкоп, зеленаві очі сяяли захватом.

– Ти вигадуєш, Андрію!

Сашко втомився за день, та й вечір видався важким: поки інші пили, вони з Андрієм співали, передаючи один одному гітару, яка пережила роки у гуртожитку, Майдан, усі кримські походи, а тоді подорож у рідні Карпатські гори.

– Я не вигадую. Дивись! – виправивши довге русяве волосся, Андрій ображено вказав на стелу, яку вони розкопували четвертий день.

Клинопис чужих письмен справді ледь помітно світився у місячному сяйві, але то могла бути звичайна гра світла і тіней. Сашко скептично похитав головою.

– А ти, друже, наче й не нализався разом з усіма.

– Ти сюди глянь! – по-справжньому образився Андрій.

Під його рукою письмена яскравішали, ніби відгукувалися на людське тепло, але поступово згасали.

– Прикольно, – Сашко теж присів поряд. – І як воно так?..

– Бог його зна, – Андрій всівся на землю і зойкнув, а тоді витяг з-під сідниць плаский чорний камінець.

– Принц горошину розчавив! – пожартував Сашко й осікся, побачивши вираз обличчя товариша: тому явно було не до сміху.

– Це не камінь, – глухо мовив Андрій. – Він як крига. І глянь, теж світиться.

Над дивним камінцем вставав зеленкуватий серпанок.

По краю галявини зашурхотіло. Тоді з іншого боку почулися обережні кроки. Андрій затулив камінець долонею, гасячи сяйво, й швидко встав. Сашко теж підвівся.

Чужих було троє, темний одяг зливався з ніччю, у примарному місячному світлі здавалося, що двоє блідих порожньооких – близнюки. Третій інший – вищий за всіх, темно-русявий, а очі сині, тільки якісь неприродно вицвілі, що навіть у нічному мороці це відчувається.

– Забери собі, – прошепотів Андрій, за спиною передаючи камінь товаришу.

На дотик камінець справді виявився уламком криги, від якої одразу захололи пальці.

Чужі наблизилися.

– Хлопці, ви хто такі? – не витримав Андрій. – Що вам тут треба?

– Ми дещо шукаємо, – голос синьоокого був мелодійним, але якимось безбарвним, неначе він вчиться розмовляти нелюбою для себе мовою чи взагалі не знає, що голосом можна передавати емоції. – І схоже, ви знайшли це раніше за нас.

– Нічого особливого ми не знайшли, – озвався Сашко, і погляд чужого перетік на нього.

Забракло повітря, а серце згубило пару ударів, зайшовшись болем, мовби у нього загнали невидиму розпечену голку. Андрій похитнувся, сперся на плече товариша, – йому дісталося більше.

– То де те, що ви знайшли? Віддайте по-доброму.

Чужі оточили хлопців з трьох боків, із четвертого відступ відрізала стела з письменами.

– Навряд чи вам відомо, що таке добро, – голос Андрія тремтів, та він подолав жах. – Забирайтеся! Нічого ви не отримаєте...

– Справді?..

Плащ за плечима того, хто був у чужих головним, хитнувся сріблястими хвилями, і синьоокий ворог ступив крок до них. Лише крок, та за мить опинився біля Андрія, в руці він тримав ніж із сяючим золотавим лезом.

– Повториш, що сказав?

– Повторю, – глухо відповів Андрій, змагаючись волею з невідомим.

Мерехтливий спалах пролетів через всю галявину, ледь не поціливши чужому в спину. Чужий ухилився, та Андрій, скориставшись нагодою, потягнув супротивника на землю, намагаючись відібрати сяючий ніж.

Сашко озирнувся, зреагувавши на спалах. Але підлеглі чужого виявились спритніші: у того, хто стояв між деревами, полетіла пара світлових променів. Він затулився мерехтливими сяючими крилами, посипалися мертвенні жарини, танучи в нічних тінях. Істота зникла за деревами.

– Сашко! Тікай! Рятуйся!

Чужий викрутив Андрію руку, прагнучи забрати свій ніж, і хлопець скрикнув від болю.

– Андрій! – Сашко смикнувся до товариша, та чужі миттю скерували на нього зброю.

– Убийте! – відлунився від тьмяного неба безжальний наказ.

Сашко гайнув у ліс. Посковзнувся на схилі. Перший промінь пролетів у нього над головою, другий розкидав каміння за півметра праворуч. Ударною хвилею хлопця кинуло на землю, гострий уламок різонув по голові.

Затискуючи рану, Сашко накарачках поліз вгору. Позаду сяйнуло, й хтось закричав. Сашко озирнувся: Андрію вдалося простромити сяючим ножем руку чужого. Хлопець роззирнувся, витрачаючи дорогоцінні миті, щоб відшукати поглядом товариша.

– Тікай, Сашко!

Чужий вирвав ніж зі своєї руки.

– Ти за це заплатиш.

Андрій позадкував до стели, та чужий махнув рукою, і хлопця невидимою хвилею штовхнуло в груди. Андрій знепритомнів, та не падав, наче прикутий до каменю.

– Так не піде, – чужий вдарив кривдника по обличчю, приводячи до тями, й поглянув на Сашка. – І другого теж приведіть.