Розділ 3

У крові Олександра Назарчука справді виявили алкоголь, хоч і не так багато, як сподівався Олег. Молоді археологи, колеги Андрія Шульженка, випили набагато більше. Вони щось знайшли, один хлопець навіть обмовився про грандіозне наукове відкриття, тому і святкували. Але, судячи зі слів свідків, Андрій і Сашко свою порцію горілчаних напоїв навіть не допили. Ці двоє потай радилися, їх щось непокоїло, але про сварку не йшлося, а після обоє десь поділися. Хлопці розпили останню пляшку і завалилися спати, тоді ніхто зникнення двох із їхнього товариства не помітив.

Новий розкоп знаходився недалеко від табору, але вище по схилу, на галявині, і тому не дивно, що п’яна молодь нічого не чула. Шукати Андрія і Сашка почали тільки вранці. І знайшли Андрія. У розкопі, біля вирізьбленої чудернацькими знаками стели, яку археологи розкопували останній тиждень.

Хлопці одразу зателефонували правоохоронцям, повідомили про страшну знахідку і розповіли, що Сашко поїхав вночі з розкопу. Вони не знали, що в той час Олександра Назарчука везли до лікарні. Друзів здивувала поведінка Олександра: гнати авто на шаленій швидкості через гори, та й взагалі нікого не попередити про свій від’їзд – це було аж ніяк не схоже на досить поміркованого Назарчука молодшого.

Подушки безпеки спрацювали від удару, але вдарили водія дуже сильно, і той втратив свідомість, щоправда, це і врятувало йому життя. Олександр нічого собі не зламав, але тріщини в ребрах у нього були, а тіло перетворилося на суцільний синець, він ушкодив руку, якою затуляв обличчя. Лікарі діагностували забій грудної клітини і легкий струс мозку, були підозри, що пошкоджені внутрішні органи. Але найсерйознішою для Олександра виявилася рана на голові. Череп він не проламав, та шкіру розсік добряче. І якби його знайшли на годину пізніше, то просто стік би кров’ю, так і не прийшовши до тями.

Хлопець втратив багато крові, але від переливання категорично відмовився: не хотів, щоб чужа кров текла в його венах. А може, так збільшував термін до одужання, щоб якнайдовше залишатися у звичайній лікарні, бо, судячи з усього, він досі був єдиним підозрюваним.

Знаряддя вбивства так і не знайшли, археологів відпустили додому. Та й хто б після всього залишився в лісі, хай навіть і заради якихось відкриттів?.. Ордеру на арешт Назарчука молодшого поки не давали, певно, ще згадували про батька, тому і не поспішали вплутуватись у неприємності. Ця ситуація дуже дратувала Олега, і хоча Стас постійно попереджав товариша, що ще одна витівка, як у лікарні, і він сам попіклується, аби Олега Олеговича відсторонили від справи, а то й вкатали догану, бо так поводитися на роботі і не тримати себе в руках аж ніяк не можна.

Минала четверта доба розслідування, вже прийшли всі експертизи по автомобілю, і Стас хотів поділитися інформацією. Та мобільний Олега постійно знаходився поза зоною досяжності, а це могло означати тільки одне – Олег Олегович знову потоваришував із зеленим змієм.

Якщо ви читаєте цю книгу не на сайті booknet.ua, вона вкрадена в автора.

Стас дочекався кінця робочого дня і поїхав до товариша в гості у Сколе. Олега вдома не було, Стас знайшов друга у місцевому генделику неподалік. Як і всі минулі рази, коли щось траплялось.

Відвідувачі ще не згреблися на вечерню попойку, й, окрім Олега, бармена та двох молодиків, у напівтемному приміщенні нікого не було.

Стас знаком запитав у бармена, скільки влив у себе Олег Олегович: виявилося, що зовсім небагато – він поки замовив лише одну пляшку горілки.

– Мені келих темного пива, – Стас пішов до столика.

– І ти тут... – Олег поглянув на пляшку, де горілки залишилася ще половина. – На двох нам навряд вистачить.

– З мене досить пива, – Стас подякував бармену, який приніс йому пінистий келих. – Ти, Олеже, ненормальний. А якщо про твої уподобання дізнається адвокат Назарчука?

– То й біс із ним, тим адвокатом, – Олег налив собі ще. – І хто у Назарчука молодшого адвокат?

Очі Олега засвітилися такою жагучою ненавистю, що Стас мимоволі відсахнувся.

– Ти зав’язуй із цим, друже, – суворо попередив він товариша. – Я своїх слів на вітер не кидаю. Тебе відсторонять, і мститимешся Назарчуку лише у своїх п’яних видіннях. Та й було б за що мститися...

– Було б за що?!

Олег гримнув по столу так сильно, що навіть молодики принишкли в кутку і почали збиратися перейти у більш спокійне місце, щоб там продовжити звичну гулянку.

– Було б за що?.. – вже тихіше, але ледь тамуючи лють, повторив Олег. – Та що ти знаєш, Стасе? Ця родина мені життя зламала. У тебе батько на заробітки в Польщу у дев’яності поїхав, влаштувався непогано, а тоді і родину забрав. Ви скільки років, як повернулися?

– Сім, – промовив Стас, відчуваючи, як підсвідомий ляк огортає серце, і від того важко дихати: таким страхітливим він друга ніколи в житті не бачив.

– Отож бо. А мій батько працював на меблевій фабриці, – ледве стримуючи почуття, продовжував Олег. – І коли роботи не стало, ту фабрику закрили, бо її за копійки викупив Назарчук. Їх таких, молодих і знахабнілих, повно тут було. Фабрику викупив, робочих повиганяв, бо йому земля була потрібна. І скільки ще тоді він інших підприємств пригріб, навіть я не скажу, – він вилив собі в склянку залишки горілки і мовчки пригубив.

Мовчав і Стас, здивований, що Олег оповідає про своє минуле, хоча раніше тими спогадами ні з ким не ділився.