Розділ 2

Коли розвиднилося, на місці аварії вже працювала слідча група.

Водій рейсового автобуса їхав зі Львова у Закарпаття, побачив зламані дерева і понівечене червоне авто неподалік від траси і зателефонував у "швидку" та МНС. Правоохоронці дізналися про подію від МНСників, коли ті, розрізавши зім’ятий дах, дістали постраждалого з авто і передали до рук лікарів.

Молодий русявий слідчий залишив свою автівку на дорозі й почав обережно спускатися схилом.

– Олеже Олеговичу! – його помітили одразу.

Олег Олегович лише втомлено махнув рукою і роззирнувся.

Сколівський район завжди мав погану славу, ще з того часу як загарбники вирізали всю родину місцевого князя. Ліси тут темні, тумани густі, а люди майже не селяться, тому і не розпитаєш, що сталося. Люди бідні, залякані, навіть якщо щось і бачили, не скажуть.

– То що у вас тут, Стасе? – Олег потиснув руку колезі, віком трохи молодшому від нього самого.

Стас щиро всміхнувся.

– Хлопець у сорочці народився. Летів п’ятнадцять метрів, машину зім’яло, ніби стару коробку. МНСники його при нас витягали, дивувалися, що живий.

– Дізналися, хто він? – блідий Олег із ненавистю дивився на понівечене авто, яке ще вчора було "Нивою-шевролет" із навороченим тюнінгом.

– Так. Автомобіль зареєстровано на Олександра Юрійовича Назарчука. Хазяїн і був за кермом. Їхав на шаленій швидкості. Вилетів з дороги.

Карі очі Олега потемнішали.

– Син Назарчука. Від кого ж він утікав? Від власного сумління?

– Олеже, та що з тобою? – по-справжньому занепокоївся Стас. – Ти сам на себе не схожий. Ти де був? Що з твоєю справою?

– Я був там, звідки цей "золотий хлопчик" приїхав, – на стоянці археологів. Там все залите кров’ю, і теж ніхто нічого не знає, – Олег зі злістю вдарив кулаком по дереву. – Тому він і пер, як навіжений... Де ця наволоч?!

Слідчий подряпався, та болю зараз не відчував. Стас не впізнавав свого товариша.

– Олеже, припини! Опануй себе!

Стас хотів покласти руку на плече Олегу, але той наче відчув і зробив крок убік, не приймаючи навіть такої щирої підтримки.

– Його відвезли до лікарні у Мукачево. Але без ордеру ти не можеш....

– Чхав я на той ордер! – Олег підвищив голос, і кілька колег, які працювали біля понівеченої автівки, озирнулися до них. – Ти не бачив того жахіття, а я бачив. Якщо він убивця, присягаюсь, я засаджу його до кінця життя!

Олег глянув на місце аварії, неначе заряджаючись її руйнівною енергетикою.

– Я їду в Мукачево. Ти зі мною, Стасе?

– З тобою, з тобою, щоб ти не накоїв дурниць, друзяко, – зітхнув Стас, який звик бачити товариша розважливим і впевненим у собі, і навіть уявити не міг, що ж настільки жахливе побачив Олег, що втратив контроль над собою.

Повільно світлішало, хоча ще було хмарно і туманно, та день вступав у свої права.

Олег і Стас доїхали до міста, й словом не перемовившись.

Слідчі заїхали до дружнього Мукачевського відділку, бо на тому наполягав Олег, і, не гаючи часу, попрямували до лікарні.

Назарчука молодшого помістили в окремій палаті на другому поверсі, але зайвих людей, на кшталт охорони, у приміщенні поки не спостерігалося. Олег вирішив цим скористатися.

З палати, до якої підходили слідчі, визирнула юна рудоволоса лікарка, певно, ще студентка, затрималася на порозі, замислившись, а тоді тихенько зачинила двері.

– Олександр Юрійович Назарчук тут перебуває? – заступив лікарці шлях Олег.

– Так, – кліпнула великими зеленими очима дівчина.

– Він опритомнів?

– Так, але...

Не даючи їй договорити, Олег дістав із кишені посвідчення.

– Олег Олегович Семенков, карний розшук, Сколівський відділок Львівської області. Якщо Олександр Юрійович при свідомості, то ми поговоримо.

Дев'ятко Наталія "Чорний камінь" ©Дев'ятко Н.В., 2020. Всі права захищені. Використання твору і його автоматизоване копіювання  будь-якими програмами без письмового дозволу автора заборонено. Місце оприлюднення твору - сайт Букнет (booknet.ua). Якщо ви зустріли книгу на іншому сайті - натисніть кнопку "Скарга". Адже твір викрадено та використано без відома автора.

Олег уже ступив крок до дверей палати, та дівчина, яку наче загіпнотизувало посвідчення слідчого, отямилась і спробувала його затримати.

– Стійте! До пацієнта не можна, і...

Олег повільно обернувся до неї, дівчина змовкла, наштрикнувшись на його крижаний погляд.

– Як ваше ім’я?

– Дарина Віталіївна Яковенко. Але...

– То ви, Дарино Віталіївно Яковенко, намагаєтеся перешкодити роботі оперативної групи?

Дарина зовсім зніяковіла.

– Ні, але ви...

– Тоді не заважайте нам. Ми ненадовго, – Олег жестом покликав Стаса за собою й увійшов до палати.