Розділ 10. Лікарня

     Пробудження було важким. Голова тріщала. Насилу розкривши очі, Сашко злякався. Він зрозумів, що щось трапилося із зором. Прямо перед собою він смутно побачив якусь розмиту червону крапку. Він протер очі й знову спробував розглянути незрозумілий йому сигнал. Однак, він ніяк не міг сфокусувати погляд на цій тривожній точці. Зараз йому здавалося, що вона, до всього, почала ще і тремтіти. Що з ним відбувається?..

     Дивні видіння в цей момент наповнювали свідомість або те, що від неї залишилося, в тілі, яке знаходилося поруч, на сусідньому з ним, ліжку. Смутні сіруваті клуби диму, крізь які раптово з'являлася кабіна величезної фури, перелякане обличчя водія, загибель якихось дівчат ...

     Абсолютно глибока космічна чорнота заповнювала собою внутрішню свідомість дівчини, тіло якої, здавалося, не проявляло ніяких ознак життя. Суцільна темрява, рідкісні холодні сріблясті зірки та й все ...

     Настя відкрила очі та побачила перед собою звичайну білу стелю, яка вочевидь, відрізнялась від її навісної домашньої. Здивовано відзначаючи, що не пригадує такого й у друзів, вона поспішила сісти в ліжку.

     Те, що вона побачила, зовсім не порадувало її. Вона перебувала в якійсь величезній сірій палаті. Ні, це навіть не було схоже на палату. Це був якийсь стрьомний ... зал, в якому знаходилося кілька ліжок з приєднаним до них складним обладнанням і млявими пацієнтами.

     - Боже, я що — в реанімації? - здогадалася вона, і від жаху заволала з усієї сили.

   Найдивовижнішим було те, що ніхто не відгукнувся на її крик. Невже вона лежить-таки серед мертвих? Тут вона подумала, що навряд чи в морзі потрібно таке обладнання. Серед коматозних?

     Однак, схоже, що все-таки, десь поруч були живі люди, тому що незабаром до неї швидким кроком підійшла медсестра і стурбовано запитала, як Настя почувається.

     - Нормально, спати тільки хочу, — повільно відповіла дівчина.

     - Це, дійсно, нормально, ти — на заспокійливих.

     - Чому? - стрепенулась Настя.

     - Тому, що ви пережили стрес і треба було ...

     - Ми всі вижили? - різко перебила її постраждала.

     - Так. 

     - І хлопчаки?

     - Так.

     - Лежи спокійно, зараз я від'єднаю від тебе крапельницю і покличу лікаря.

     Отже, їх насправді збили на тій кривій доріжці. Спочатку Настя не могла зрозуміти, приснилося їй щось страшне «пригода», в яке вони потрапили. А, виходить, що ні!

    Який жах! Перед нею знову виникла картина величезної фури, яка якось зігнуто мчала на них, голосно скрегочучи на повороті, і її охопило нервове тремтіння.

     Лікар зайшов у зал і побачив, що дівчину прямо всю трясе. Він поманив рукою медсестру, і та знову зробила Насті укол.

     - Я не хочу спати, — вигукнула юна потерпіла.

     - Це — не снодійне, а заспокійливе. Сідай.

     Він допоміг Насті сісти на ліжку.

     - Ну як? Голова не крутиться?

     - Начебто ні.

     - Ще десь болить, крім зчесаних місць?

     Настя невизначено знизала плечима.

    - Зараз я запрошу до тебе на консультацію невропатолога. Доведеться почекати трохи. Вас у нього багато.

      - А яка зараз година? І де мої речі? Мобільний?

     - Е-е-е, ні! - погрозив їй пальцем лікар.

   - Про мобільника забудь. У тебе — струс мозку, тому кілька днів потрібен абсолютний спокій. Але, щоб тебе заспокоїти, відповім, що вже вечір, і під дверима знаходяться твої батьки.

   - А можна їм зайти?

    - Поки що - ні. Завтра. А зараз чекай консультанта. Ось, як тільки він дозволить ...

   Настя покірно кивнула. А потім подумала, що, може і добре, що батьків не пустили. Що б вона їм сказала? Як пояснила б, чому вони виявилися у лісопарку, якщо в цей час мали бути в школі?

    Лікар тим часом заспокоїв батьків пацієнтки Гущиної тим, що їх донька опритомніла, з нею все добре, і щоб вони приходили завтра. Зайшовши у свій кабінет, він набрав номер, залишений йому слідчим, і так само поінформував і його, що завтра той може прийти й опитати дівчину.
   Через якийсь час, що здався Насті величезним, в палаті з'явився новий лікар. Веселий бородань, який відрекомендувався невропатологом. З порога він проголосив, що радий бувати тут.

    - Чому? - щиро здивувалася Настя.

   - Через те, що мене дуже рідко сюди запрошують. Тобі дуже пощастило. Більшість пацієнтів нашої інтенсивної терапії, на жаль, не приходять до тями.

  Спочатку дівчина не зрозуміла, про що це він говорить, але потім їй стало страшно і радісно одночасно.

    - А серед наших всі ж вижили, правда?!

    - Так. Рідкісний випадок. Вам дуже пощастило.

    - А що з хлопчаками? Мені здавалося, що фура їх переїхала.