Ті, що сплять в попелі

Вони залишили місто до світанку. Марі стояла біля брами мовчки, руки схрещені, очі — холодні. Вона не просила залишитися. І не прощалася. Каель ішов уперед, впевнений, мов той, хто вже бачив майбутнє. Арес ішов поруч, кожен крок болів — не тілом, а всередині.

«Ти не мусиш іти з ним», — прошепотів Дракон.

«Він веде тебе у клітку, а не до свободи.»

«Це мій вибір,» — відповів Арес.

Вони мандрували полями і розбитими дорогами, минаючи села, які вогонь давно обійшов стороною. Але на третю добу дорога змінилась — усе навколо стало ніби… тихішим. Не мертвим. А стриманим.
 

«Тут хтось є», — сказав Каель. І вони зійшли з шляху.

У лісі вони натрапили на перше. На камінь, що світився легким жовтим світлом. Руною, яка мала відгукнутися лише тому, хто має вогонь у крові. Арес простягнув руку — і камінь загорівся. З тіні вийшов хлопець. Молодий, переляканий, але очі… в них палав знайомий вогонь. За ним з’явилася дівчина. Потім ще одна постать. Усі мовчали. Аж поки один не запитав:
 

«Це ти? Той, про кого шепочуть? Обранець?»

Арес не відповів. Він тільки кивнув. І вогонь каменя розгорівся сильніше. Це були перші союзники. Ті, що довго ховались. Ті, хто пам’ятав. Але не встигли вони обмінятися іменами, як усе змінилось. Земля під ногами здригнулася. Ліс завмер. Птахи зірвались у небо. І тоді повітря прорізало…

– Шшшшух!

Щось різко просвистіло. Один із новоприбулих упав. В його спині стирчала срібна стріла. Каель кинувся вперед. Арес закляк. Дракон зсередини вирвався у крик:  «Бий! Пали! Вбий!»

Арес підняв очі. З усіх боків з’являлися фігури. Темні. Озброєні. Без облич. Мисливці.
 

Каель крикнув:  «Пастка! Втікай!»

Але було пізно. Стріла пройшла біля вуха Ареса. Він повернув голову — і побачив, як Каеля вражає вибухом хвиля. Той зникає в полум’ї. Арес кричить. Світ тьмяніє. Вогонь вибухає з грудей. Але мисливців більше, ніж він міг уявити. Останнє, що він чує — це голос Дракона.

«Тепер… я керую.»  Темрява.