Ті, що йдуть за кров’ю

Минуло три дні, відколи Арес вийшов із вогню, не згорівши. З того часу полум’я більше не виривалося з його грудей без дозволу — принаймні, поки він залишався спокійним. Але спокій — не його природний стан. Каель не з’являвся. Марі мовчала про те, що бачила в храмі, хоча її погляд став настороженішим. Вона щось відчувала — або про щось здогадувалась, але не питала. І це лякало більше, ніж розпитування. Арес ночами сидів один у колі каменів, слухаючи тишу і сам себе. І тепер тиша була з голосами.

«Тобі не довго лишилось гратися в людину», — шипів Дракон, — «Їхні війни не твої. Ти міг би змести цілі міста. І будеш. Рано чи пізно.»
 

«Ти ще не навчився мовчати, коли тебе не кличуть», — відповідав Дідусь.

Арес мовчав. Він вчився слухати, не реагуючи. Він вчився бути центром власного вогню. Та спокій обірвався швидко. На другий день у місто привели тіло. Юнак, обгорілий, зі зламаними кістками. У його очах застиг жах.

«Так працюють мисливці,» — сказав Каель, який раптово повернувся, ніби з тіні. — «Це був один з нас. Не дракон. Але носій. Вони вбивають усіх, хто хоч якось пов’язаний з полум’ям.»
 

«Як вони нас знаходять?» — запитав Арес.

Каель подивився прямо в очі.

«Вони чують кров. І ти — їхня головна ціль.»

Арес відчув, як щось холодне стискає живіт. Дракон усередині відреагував першим.

«Нехай прийдуть. Ми знищимо їх усіх.»

«Не “ми”, — подумки заперечив Арес. — Я. І не знищу. Захищу.»

Каель торкнувся його плеча.

«Настав час вийти з тіні. Настав час зробити перший крок на відкриту сцену.»

Арес кивнув. Він більше не міг ховатися. Якщо полювання почалося — він буде не здобиччю, а тим, хто змінить правила.