5.1 Двоє вогнів

Ранок був тихим, майже підозріло. Над головою небо видавалося чистим, але в душі Ареса кипіло. Він ішов разом із Марі вузькою стежкою крізь ліс, попри все — мовчки. Попереду — Храм Драконів. Старе місце сили, покинуте, обросле мохом і тінями. Але саме тут мав розпочатися його справжній шлях.

«Це місце не навчає, — сказала Марі, — воно показує. Ким ти є насправді. А от чи витримаєш — залежить від тебе.»

Коли вони увійшли у двір храму, Арес відчув щось глибоке. Це було не просто повітря, насичене магією. Це було мов зустріч із чимось, що чекало на нього давно. Вперше голос Дідуся звучав не самотньо. Він боровся з кимось іншим. І тим іншим був… він сам. Але інший — дикий, палаючий, жорстокий.

«Пусти мене, — прошипів голос дракона, важкий, хрипкий, — дай мені вирватися. Вогонь не для того, щоб його стримували.»

Арес похитнувся. У грудях щось затріпотіло. Його легені стискалися, серце калатало, як у клітці.

«Стій. Це ще не твій час, — промовив Дідусь, — ти мусиш навчитись володіти ним, не він — тобою.» Але дракон усередині сміявся. «Він бреше. Він боїться мене. Я — твоя справжня сутність. Не слухай старого. Я покажу тобі силу!»

Арес впав на коліна, долоні запалали, полум’я вибухнуло навколо, та не обпекло його. Його тіло було пекуче зсередини, немов лава розривала його на частини. Марі кинулась до нього, та вогонь відкинув її назад — не злий, а дикий.

«Він не один, — прошепотіла вона, — там є ще хтось у ньому…»

                          ГЛАВА 5.2 - ХТО В МЕНІ ПАЛИТЬ

Арес стояв у палаючому колі. Навколо каміння храму тьмяно відблискувало полум’ям, але вогонь був не зовнішній — він вибухав із середини. У своїй свідомості він побачив їх: Дід стояв справа, погляд спокійний, руки складені. Зліва — постать з очима, як розпечені вуглини. Його власне обличчя, але деформоване, з крилами, які пульсували вогнем.
 

«Ти думаєш, що можеш стримати мене? — гаркнув дракон. — Я був у тобі з народження. Я — твоє “я”, поки ти боявся. А тепер… дозволь мені вирости!»

«Він хоче тебе поглинути, — прошепотів Дідусь, — і тоді ти більше ніколи не зможеш повернутись назад.»

Арес затулив голову руками. Голоси стискали череп. Полум’я роздирало його нутрощі, і між шепотом Дідуся і ревом дракона він стояв сам.

«СИЛА — ЦЕ СВОБОДА!» — кричав дракон.

«СИЛА — ЦЕ ВИБІР,» — відповів Дідусь.

Раптом Арес згадав — дитинство, коли вперше відчув тепло в долонях, і бабця притиснула його до грудей, кажучи: «Твоя сила не для того, щоб палити. Вона — щоб захищати. Він розправив плечі. Долоні більше не тремтіли. Полум’я підкорилося. Зникло. Він зробив перший крок до себе — справжнього.

Дракон відступив, але не зник. «Ти зробив вибір. Але я чекатиму. Коли ти знову захитаєшся — я буду там.» Дідусь мовчки схилив голову.

Арес відкрив очі. Храм був тихим. Марі сиділа на камені поруч, здивована й обережно усміхнена.

«Ти вийшов із цього сам?» — спитала вона.

«Ні, — відповів він, — я вперше зустрівся з собою.»