Шепіт з попелу

“Ти не зможеш втекти від того, ким ти є. Ти — вогонь. Ти — страх. Ти — останній з нас.”

Арес прокинувся в поту. Стіни кімнати дрижали, ніби від землетрусу. Повітря пахло димом — чи то сни просочились у реальність, чи він знову… горів?

Він різко сів на ліжку, серце билося в такт з гуркотом у голові.

“Це був просто сон. Просто сон… чи ні?”

На долонях — сліди сажі.

Його кімната, наче поле бою. Книги розкидані, одяг спалений на краях, дерев’яна підлога — потемніла від жару. І ніякої пожежної сигналізації. Ніхто не прибіг. Як завжди.

“Добрий ранок, дракончику,” — пролунало в голові.

“Знову втік від себе? Це ж цікавіше за сни людей.”

Арес зітхнув.

— Дідусю, ти міг би хоч раз не з’являтись у самий дебільний момент?

“Я в тобі. Не я обираю час — ти викликаєш мене своїм страхом.”

Його “дідусь” — внутрішній голос. Іноді проявлявся, як спогад. Іноді — як відчуття. Іноді — як прокляття. Він колись був живим. Великим. Легендарним. І залишив йому не лише вогонь, а й тягар.

Арес звівся. Пройшов до дзеркала.

Там — хлопець з темними очима, в яких жевріло щось… нечоловіче. Дракон. Ще слабкий, невпевнений. Але вже не той, що був учора.

“Тобі потрібно тренуватись. Якщо ти не навчишся тримати його — він почне керувати тобою.”

“І тоді — ти не прокинешся. Взагалі.”

За пів години Арес був у лісі, за містом. У тайному місці, яке знав лише він і його «дід». Кам’яний круг. Древній. Забутий.Сонце ще не встигло прорізати туман, як він став у центр круга і заплющив очі.

“Дихай. Відчуй кров. Вогонь не зовні. Він — у твоїх венах. Але не підкоряйся йому.”

“Ти — воля. Ти — обранець.”

Його тіло обпекло зсередини. Він захрипів, зігнувся, але не зламався. Полум’я спалахнуло навколо, але не доторкнулося до нього. На мить… він побачив тінь за деревами. Чиюсь постать. Вона зникла, щойно він повів погляд.

— Що це було?

“Мисливець. Вони починають відчувати тебе.”

— Хто вони?
 

“Ті, хто колись полював на нас.”
 

Арес вперше злякався не себе, а того, що на нього чекає.