Розділ 2

Дорога додому здавалася Шаріку справжнім польотом. Він сидів на руках у Лілі, загорнутий у стару теплу кофту, і з цікавістю висував мокрий ніс, вдихаючи запахи вулиці. Мама впевнено кермувала, Кеті всю дорогу щось наспівувала про «чорного принца», а Баба Олена вже потроху звикала до нового мешканця, час від часу поглядаючи на нього через плече.

— Головне, щоб Мушка його не з’їла, — зітхнула Баба, коли машина нарешті зупинилася біля знайомих бірюзових воріт.

Ліля відчула, як серце тьохнуло. Мушка. Вона була не просто собакою, вона була королевою цього двору. Маленька, швидка, з гострим розумом і ще гострішим характером. Їй уже виповнився рік — поважний вік, коли ти вже не просто цуценя, а справжня господиня.

Коли хвіртка відчинилася, Мушка вже чекала на порозі. Вона стояла, наставивши вушка, і її хвостик завмер у повітрі. Вона відчула чужий запах ще до того, як Ліля ступила на подвір’я.

— Мушка, знайомся, це Шарік, — тихо сказала Ліля, опускаючи згорток на землю.

Шарік невпевнено вибрався з кофти. На фоні великого подвір’я він здавався зовсім крихітним — маленька чорна плямка на фоні весняної трави. Він зробив один крок, другий, його лапки трохи роз’їжджалися.

Мушка повільно, майже по-котячому, підійшла ближче. Вона обійшла Шаріка по колу, принюхуючись до кожного клаптика його чорної шерсті. Шарік завмер. Він інстинктивно відчував: перед ним — Головна. Він навіть трохи пригнувся до землі, показуючи, що не збирається сперечатися.

Раптом Мушка видала коротке «Гав!». Це не був злий гавкіт, скоріше — суворе попередження: «Дивись мені, малий, тут мої правила!».

— Мушка, не будь такою суворою, — посміхнулася Мама. — Він тепер твій брат.

Кеті підбігла до них і хотіла відразу схопити обох, але Ліля зупинила її:

— Почекай, Кеті, вони мають домовитися самі.

І тут сталося диво. Мушка, ще раз обнюхавши вушко Шаріка, раптом вильнула хвостом і злегка штовхнула його носом у бік. Шарік, зрозумівши, що небезпека минула, несміливо стрибнув у відповідь. За мить ці двоє вже кружляли по двору: Мушка бігла попереду, показуючи свої володіння, а Шарік, перечіплюючись через власні лапи, намагався не відставати.

— Дивіться! — вигукнула Кеті. — Вона його прийняла!

Баба Олена, спостерігаючи за цією сценою з ґанку, тільки похитала головою:

— Ну треба ж... чорний, а такий ладний. Може, й справді на щастя.

Ліля стояла посеред двору і відчувала неймовірне полегшення. Вона дивилася на те, як маленький чорний Шарік намагається наздогнати досвідчену Мушку, і знала: це лише початок. Попереду були перші спільні обіди, перші ігри з котами та велике майбутнє, де цей маленький клубочок стане справжнім велетнем-захисником.

— Ласкаво просимо додому, Шарік, — прошепотіла Ліля, і в її очах відбилося небо, таке ж безкрає, як і її любов до цих двох пухнастих сердець.