Розділ 1

Субота на міському базарі завжди нагадувала розбурханий вулик. Люди штовхалися, вигукували ціни, пахло свіжим хлібом, домашнім сиром і весною. Але Ліля не дивилася на солодощі чи нові сукні. Її серце тягнуло туди, де було чути тонке скавучання та шурхіт лап — у «тваринний ряд».

Поруч підстрибувала Кеті, міцно тримаючи Маму за руку. Баба Олена йшла трохи позаду, пильно оглядаючи натовп. Вони прийшли сюди з важливою місією. У їхньому великому бірюзовому домі вже жила Мушка — горда річна красуня, яка вважала себе повноправною господаркою двору. Але Мама вирішила: родині потрібен ще один захисник. Хтось великий, хто зможе стати Мушці надійним напарником.

— Тільки не чорного! — раптом мовила Баба, обходячи калюжу. — Кажуть, вони не до добра. Давайте знайдемо якогось світленького, як наш колишній Білик.

Ліля нічого не відповіла, але всередині в неї щось стислося. Вона не вірила в забобони. Для неї кожен собака був особливим всесвітом.

Вони пройшли повз розкішних вівчарок з родоводами, повз кумедних пухнастих шпіців, аж поки не опинилися в самому кінці ряду. Там, біля старого прилавка, стояв потертий плетений кошик. У ньому вовтузилися цуценята. Одне — руде з білою плямою на носі, інше — сіре, як дим. Їх уже оточили покупці, намагаючись погладити.

І тільки в самому кутку кошика, притиснувшись до прутів, сиділо воно.

Цуценя було чорним, як найтемніша ніч. Ні єдиної світлої волосинки, ні цятки. Його шерсть була гладенькою і блискучою, а вушка — трішки завеликими для такої маленької голови. Воно не вистрибувало назустріч людям, не гавкало. Воно просто дивилося. Його очі були схожі на два глибокі озера, в яких застигла тиха печаль і надія.

— Дивіться! — вигукнула Кеті, вказуючи пальчиком саме на чорного малюка. — Який він гарний! Як маленька хмаринка, тільки нічна.

Мама зупинилася. Вона мовчки дивилася на цуценя. Баба зітхнула:

— Ой, дівчата, він же зовсім темний... Може, краще он того руденького?

Але Ліля вже не чула нікого. Вона підійшла ближче і повільно простягнула руку. Чорний малюк не відсахнувся. Він обережно підвівся на своїх товстеньких лапах і торкнувся мокрим носом її долоні. Це було схоже на удар струмом — теплий, добрий і дуже правильний.

— Його ніхто не хоче брати, — тихо сказав продавець, літній чоловік у теплій куртці. — Всі хочуть кольорових. А цей хлопець — справжній козак. Сміливий, спокійний. Просто... просто він народився таким.

Ліля підняла очі на Маму. В її погляді було все: і прохання, і впевненість, і та сама магія Провідниці, яка бачить серце там, де інші бачать лише колір шерсті.

— Ми забираємо його, — твердо сказала Мама. Навіть Баба замовкла, побачивши, як малюк довірливо заплющив очі під рукою Лілі.

Ліля обережно взяла його на руки. Він був теплим і пахнув молоком та соломою.

— Ти тепер не сам, — прошепотіла вона йому на вушко. — Тепер у тебе є дім. І ім’я. Тебе зватимуть Шарік.

Кеті заплескала в долоні, Мама посміхнулася, а Шарік — тепер уже офіційно Шарік — тихенько лизнув Лілю в підборіддя. Він ще не знав, що попереду на нього чекає знайомство з поважною Мушкою, біганина по бірюзових кімнатах і ціле життя, сповнене любові.

Вони йшли до виходу з базару, і Ліля відчувала: цей «чорний діамант» стане найяскравішим світлом у їхньому домі.