Пролог

Кажуть, що люди обирають серцем, але часто вони дивляться лише на обгортку. У старому плетеному кошику на самому краю галасливого базару сиділо четверо цуценят. Троє з них були яскраві, з рудими плямками та білими «носочками» на лапах. Їх розібрали ще до обіду. Люди посміхалися, гладили їх і забирали у нове життя.

А четвертий... він був іншим. Повністю чорним, як розлита туш або як найтемніший куточок під старою шафою. Він не був похмурим, ні. Його шерсть виблискувала на сонці, а очі світилися надією. Але люди проходили повз.

— Занадто темний, — казав хтось.

— Кажуть, чорні собаки приносять клопоти, — шепотіла якась жінка, відводячи погляд.

Малюк не розумів людських слів, але він відчував холод самотності. Він притискав вушка і намагався стати ще меншим, майже невидимим у своєму кошику. Він уже змирився з тим, що світ для нього — це лише стіни цього кошика і байдужі кроки перехожих.

Він ще не знав, що в цей самий момент до базару наближається його доля. Він не знав, що десь зовсім поруч іде дівчинка на ім’я Ліля, яка не боїться темряви, бо сама має світло всередині. Він не знав, що на нього чекає бірюзовий дім, молодша сестричка Кеті, сувора Баба і... Мушка.

Маленька, але дуже горда Мушка, якій уже виповнився рік, і яка ще не підозрює, що скоро її спокійне життя закінчиться, бо в домі з’явиться цей «чорний клубочок», який за рік переросте її втричі.

Це була остання година його самотності. Його звали просто «цуценя», але скоро він почує своє справжнє ім’я, яке стане для нього наймилішим звуком у світі.

Шарік.