Глава 16. Невідомість

Ліара спала погано. Спогади про той день наче всю енергію з неї випили. Хоча після використання Флагранти сили мали б навпаки поновитись, і не тільки в того, кого до тями приводять. Та не цього разу. Жахливим було ще й те, що її пам’ять, мов навмисне перемежовувала найстрашніші моменти її життя з нічною подією. Губи ще й досі палали від пристрасних поцілунків ле Фадора. Шкіра все ще вкривалась сирітками, варто було згадати доторки чоловічих рук до неї. А тіло аж нило від бажання все це відчути наново! І це її лякало.

Та коли у двері її покоїв постукали, вона ледве розліпила повіки, й лише після повторного стуку змогла розліпити й губи:

– Увійдіть!

До спальні зазирнула вже знайома кухарка – Анріта, здається.

– Доброго ранку, леді Ліаро!

– Доброго ранку, Анріто! Будь ласка! – дівчина й руки благально склала. – Називайте мене лише за ім’ям! – їй дуже подобалась домашня атмосфера, що склалась між цією жінкою й хазяїном дому, й руйнувати її не хотілось, навпаки – виникало непереборне бажання зануритись.

– Як скажете, моя мила! – розпливлась щасливою усмішкою жінка. – Лорд ле Фадор просив дізнатись: що ви будете на сніданок?

Невже цьому набундюченому лорду є якесь діло до її вподобань?! Це ж треба! От тільки апетиту не було зовсім. Вона знизала плечима:

– Не знаю. Мені все одно.

Анріта мало не у розпачі сплеснула руками:

– Та що ж за день такий?! Дівчинко моя! Так не можна! Така молода! Така красунечка! І в такому настрою! Ви маєте радіти життю!

Ліара сумно усміхнулась: вона б і пораділа, якби було чому радіти, та життя останнім часом її взагалі не балує.

– Приготуйте те, що ви зазвичай готуєте.

– Ні! Так не піде! – жінка підлетіла до неї. – Я певна, що у вас є якесь блюдо, котрому ви віддаєте перевагу. Щось же ви любили раніше – вдома?

Любила. В минулому житті… Спогади про сімейні сніданки боляче кольнули її. Це неможливо було забути, а згадувати – просто нестерпно… Татові жарти, мамину усмішку, й заливчастий – дзвіночком – сміх Айріс. Горло перехопило спазмом відчаю, й вичавити з себе хоч слово було вже несила. Ліара вчепилась у ковдру й підтягнула її під саме підборіддя, ледь не вчепившись в неї зубами, немов від цього мало б стати легше. Та легше не ставало.

Анріта повільно наблизилась до неї:

– Я щось не те сказала? – дивилась винно й трохи злякано навіть.

Дівчина мотнула головою:

– Ні, – все ж спромоглась на кілька слів, – просто… згадала…

Жінка присіла на краєчок ліжка й обережно торкнулась її руки:

– Не від доброго життя, дитинко, ти так поневіряєшся.

Це стало останньою краплею, котра переповнила чару її накопиченого болю, що стільки часу вона носила в собі, утримуючи його як могла. Сльози ринули з неї, прориваючись схлипами. Анріта пригорнула її до себе, погладжуючи по спині:

– Ох, ти ж, дівчинко! Пробач, що зачепила за болюче. Та я ж бачу, що ти носиш в собі це не випускаючи. Так не можна, мила.

Ліара вперше за стільки часу дозволила собі розслабитись настільки. Вона не плакала з того самого дня. Ні, сльози проривались інколи, але не такою зливою. А тут… на грудях цієї чужої жінки було так затишно, що на якусь мить здалось, наче вона повернулась в дитинство, де мама заспокоювала так само, тамуючи біль від будь-яких дитячих неприємностей своїм тихим лагідним голосом та теплими м’якими долонями.

– Пробачте, – схлипнула востаннє, заспокоюючись. – Я не повинна була.

– Що ти, моя мила! – Анріта поплескала її по спині. – Я ж розумію.

До покоїв знов постукали й почувся занепокоєний голос ле Фадора:

– Анріто? Ти тут?

А за мить його голова просунулась у дверний отвір спальні:

– Що відбувається?! – ошелешеним поглядом він розглядав жінок.

– Рею! – скинулась жінка. – Хіба тебе вчили вламуватись до дівочої спальні?

– Прошу вибачити мене, – чоловік опустив очі, – але я хотів дізнатись, чи буде сьогодні сніданок?

Поплескавши дівчину по спині, Анріта підвелась:

– Звісно, буде.

За годину Ліара вже сиділа в досить просторій столовій по праву руку від лорда ле Фадора. Дочекавшись, поки слуга наповнить їхні тарілки й піде, Рейнар повернувся до своєї гості:

– У вас червоні очі, Ліаро. Це через нашу розмову?

– Не має значення, – вона відвела погляд.

– Якщо я питаю – має! – досить різко підвищив він тон.

– Я на допиті?! – зло процідила дівчина.

– Якби ви були в мене на допиті, – Рейнар вже сам не розумів, чому його знов несе тільки в іншому напрямку, – ми б розмовляли інакше.

Жбурнувши виделку на стіл, Ліара скочила:

– Дякую за гостинність, лорде ле Фадор! Я можу йти?!

Рея ледь не до судом в щелепах злила невідомість, й скрегіт зубів – був найменшим проявом цієї злості. А дівчина змушувала його відчувати щось незрозуміле й теж невідоме, від чого він злився ще більше. Але на такий тон, принаймні зараз, вона не заслуговувала, тим більше, що він чудово розумів з якої причини в неї заплакані очі.

Підвівшись з-за столу, Рейнар наблизився до гості зі спини. Його ніздрі враз вловили аромат меду у суміші з легкою солодкістю нічної фіалки – він згадав нарешті квітку, чий запах чув вже вкотре – й пам’ять послужливо підсунула йому спогади нічного відновлення. Долоні самі лягли на округлі дівочі плечі, ледве прикриті прозорою пелериною, й Рей ледве стримав себе від бажання втиснути цю до болю гостру скалку у свої груди.

– Я перепрошую, леді Ліаро, за свою різкість. Після арешту мої нерви дещо на межі.

– Причиною вашого арешту, сподіваюсь, ви не мене вважаєте? – його обдало крижаним холодом.

– Маю надію, що до мого арешту ви точно не причетні, – спробував звести до жарту.

– Тобто, шанс бути звинуваченою ще й в цьому – в мене все ж є?! – вона ледь повернула голову в його бік, демонструючи обурено стиснуті губи й напружені жовна.

Рей ледве встиг пригальмувати шалену думку – торкнутись дівочих вуст поцілунком. Довелось навіть губу прикусити, й відчутно, аби вибити з себе цю дурість.