Глава 14. Трохи відвертостей

Ле Фадор похмурився:

– З огляду на те, що ви хочете дізнатись.

– Деякі речі, від котрих залежатиме моя відвертість, – твердо відкарбувала кожне слово Ліара.

Рей уважно роздивлявся її, роздумуючи над відповіддю. Чи підозрював він дівчину у підступності? Враховуючи її дії – навряд чи. Зрештою, вся її підступність звелась до того, щоб відстежити його й кинутись на нього з кинджалом практично відкрито. А могла б у спину всадити.

Її батьків він знав опосередковано, й особисто спілкувався, може, кілька разів на якихось королівських заходах, котрі ті відвідували не надто часто. Лорд Фелтон й леді Асалін да Міран віддавали перевагу більш тихому життю за межами столиці й до політики свої голови не пхали. Все, що йому було відомо, що їх вважали чесними порядними людьми, а батько Ліари вирізнявся винятковою принциповістю, за що його недолюблювали. Проте – цінили, й дуже високо, як талановитого алхіміка. І донька, судячи з усього, пішла в нього. Добре, якщо в усіх сенсах.

– Що вас цікавить? – блимнув з-під лоба.

– Що послужило розриву вашої дружби? – Ліара вп’ялась в нього незмигними очима. – Адже ви багато років були друзями.

– Це вас не обходить! – зло обрізав Рей.

– Справді?! – не менш зло дивилась вона. – Тоді й вас не обходить багато з того, що мені відомо!

– Це різні речі, Ліаро! Не плутайте розслідування з особистим! – хлюпнувши ще вина, він знов його вихилив не смакуючи.

– В мене своє розслідування! – напирала дівчина. – І ваше особисте в ньому фігурує, як факт, що має бути висвітлено!

– Спитали б в нього!

– Він теж не хоче відповідати на це питання!

Вперте створіння! Май він колишні повноваження – сиділа б зараз на допиті й була б набагато тихше! Хоча, видобути щось з некромантки такого рівня, як вона – було б не просто. Алінор сказала, що вона може перевершити й ле Рандара. Добре, що в неї хоч досвіду поки бракує, а то і йому було б непереливки.

– Лорде ле Фадор! – раптом посміхнулась вона, щоправда, не надто доброю посмішкою. – Згадайте про нашу угоду. Я не зможу використати проти вас те, що почую, інакше – постраждаю і я. А зараз мені це ні до чого: я хочу дістатись правди.

– Ви не так давно заявили, що ладні корчитись у смертних муках, якщо на пару з вами буду корчитись я, – зі знущальною посмішкою він підлив їй ще порцію вина – може, хоч воно трохи їй язика розв’яже?

– То була банальна злість, – Ліара ледь пригубила напій, явно не маючи наміру напитись. – Ви теж мені багато чого наговорили зі злості. Погрожували вбити, між іншим.

– Ви навіть не погрожували – ви спробували це зробити, – хмикнув Рей.

– Або ми зараз ділимось всією інформацією, – дівчині вже вривався терпець нарізати кола, – або кожен залишиться при своєму, а розслідування – в глухому куті. Вас же, – вона тицьнула в нього пальцем й в її очах, здається, зблиснули зелені некромантські вогники, – я продовжу вважати вбивцею моєї сім’ї!

Та морок забери її з усіма підозрами й всю ту маячню, що коїться навколо нього майже рік! Але йому також потрібні відповіді, а вона їх має! Зрештою, що він ще може втратити? Знов кинуть до в’язниці? Стратять? За останні кілька місяців він підготувався й до цього – навіть змирився.

Що ще в нього можна відібрати? Статки? Так їх і так відібрали. Повернули лише цей дім та частину коштів. Щоправда, більшу частину він встиг приховати ще раніше, але те – усього лиш гроші. На пласі вони йому вже не знадобляться.

Кохання? Те, що продали іншому? Алінор витягла його, але що це змінювало? Вона завжди належатиме іншому. Не часті зустрічі й самотність, котру він топив у роботі. А віддякою за його роботу стала тюремна камера.

Дружба? Ціну їй він також вже побачив. Король… Ще бувши спадкоємцем – він клявся у своїй дружбі Рею. Що сказала Ліара? Влада змінює людей. Вона їх нівечить. І це він також побачив.

Тоді, що ж йому втрачати?! То, може, хоч правду взнає…

– Ми з Дам’єном закохались в одну дівчину, – важко зітхнувши, все ж відповів він.

– А вона вибрала вас, – кивнула Ліара. – Леді ле Рандар?

Почувся рик невдоволеної куниці. Рейнар перевів погляд на фамільяра:

– Це він? Тому слідчий не відшукав жодного сліду? – сердито дивився на свою гостю. – Навіщо ви заблокували доступ до сутностей ваших батьків і сестри?!

– Я не блокувала! – вигукнула вона обурено. – Вони вже були заблоковані, і я нічого не змогла зробити!

– Тоді поясніть мені: якого мо́року ви позбавили слідство останньої зачіпки?! – розлючено гарикнув Рей.

– Дам’єн – єдиний, хто залишився, але він боявся, що ви зробите все, аби приховати й цей слід. Тож, втілити його у фамільяра – було єдиним виходом, – голос Ліари знов лунав глухо й вимучено.

– Коли я можу з ним поговорити? – Рейнар розумів, що дівчині не просто наново згадувати той жах, але він мав знати, що там відбулось насправді, й краще почути все від очевидця.

Ліара перевела погляд на фамільяра: той, сердито заскрекотавши своїм скрипучим голоском, аж підстрибнув усіма чотирма лапами й, шалено зблискуючи очима, втупився у ле Фадора, щось ще фиркаючи на того.

– Завтра, – Ліара похитала головою, дивлячись на свого друга, – з опівночі до третьої ночі він зможе набути людської подоби. Інколи й вдень це вдається, але вдень – не стабільно. Тільки йому ця ідея не до вподоби.

– Можливо, – Рей похмуро спостерігав за нервовими смиканнями куниці перед ним, – та доведеться. Я волію почути все з перших рук, – він підняв погляд на неї. – Зараз мене цікавить інше. Гадаю, Дам’єну теж не завадить послухати, поки він не особливо здатен мене перебити. Скільки було нападників?

– Десять.

– І я всім цим керував?

– Ви і ще хтось у каптурі, – Ліара прикрила очі. – Дем не бачив його обличчя, але він певен, що то був некромант. Та й хто б ще зміг заблокувати доступ до сутностей загиблих.

– Як вони опинились в будинку?