Глава 13. Повна маячня!

Шарпаючи свій одяг, наче це він був в усьому винен, Рейнар насилу вдягся, хоча настрій схиляв якраз до роздягання. Та який до мороку настрій?! Клята некромантка! Клята «Флагранта»! І почвара та, забери її морок!

Ледве застібнувши ґудзики на сорочці й нервово запхнувши її у штани, Рейнар, хряснувши дверима покоїв, попрямував на поверх нижче до своєї винахідливої гості. Поки йшов сходами, молив, аби з нього нарешті вивітрилось те некромантське зілля й божевільне бажання накинутись на некромантку, котра його ним до тями повертала. А воно не вивітрювалось… Здавалось, що з кожною хвилиною, воно лише посилювалось.

Маячня якась! Він знав дію «Флагранта»! Теоретично. Практично – бачив. І будь-які наслідки зникали через кілька хвилин після переривання контакту з некромантом. Прокляття! Чому ж в нього не зникають?! Йому взагалі не подобається це дівчисько! В усякому разі – не подобалось.

Наблизившись до покоїв своєї гості, Рейнар ще кілька хвилин роздумував перед тим, як постукати, намагаючись приборкати своє розбурхане єство. Та не встиг він занести руку, як двері прочинились, й на нього блиснули сині розлючені очі:

– Ви довго ще тупцяти тут збираєтесь?!

– Уявляєте?! – ну, його злість і не полишала. – У своєму домі я вільний робити те, що мені заманеться!

– О-о-о! – ошкірилась дівчина. – Пробачте, мій лорде! Я забулась! Звісно, вільні! – вона зібралась зачинити двері. – Тупцяйте далі!

Перехопивши одвірок, ле Фадор не надав їй такої можливості:

– По-моєму, ви дійсно забуваєтесь, леді да Міран! І ця кімната також є частиною мого дому!

– Добре! – вона нахабно пропалювала його своїм поглядом й, дякувати, хоч не позеленілим. – Я можу хоч зараз полишити його межі!

Крутнувшись на п'ятках, дівчина швидко промарширувала до найближчого крісла й, підхопивши з нього свою сумку й куртку, розвернулась й попрямувала на вихід. Її фамільяр трусив за нею.

Ні, ну, ле Фадор цілком розумів: чому в її двадцять п'ять років вона ще не заміжня! Мало знайдеться самогубців, охочих отримати подібний скарб – вбивчий в прямому сенсі цього слова. Тільки вбити хотілось її!

Дівчина вже встигла перевдягнутись, і у своєму похідному вбранні, що так безсовісно підкреслювало її довгі ноги, тонку талію й інші принади по списку, виглядала ще спокусливіше, хоча напередодні він на це й уваги особливо не звертав. Кляте зілля! Та невже це воно йому так мізки підсмажило?!

Рейнар перехопив її за руку, коли вона намагалась пройти повз нього:

– На дворі ніч, Ліаро!

– Мені не звикати! – спробувала висмикнути руку. – Я – некромантка, якщо ви забули.

– Пам'ятаю. Але Ріант – не Бонеста. Тут порядні леді по ночах не бігають вулицями! – не відпускав її він.

– Ви так про мою гідність піклуєтесь, чи про свою цілісність? – зло прошипіла вона.

– А про свою цілісність ви забули? – нависнув над нею. – Угоду ніхто не скасовував.

– Знаєте: мені буде набагато легше корчитись у передсмертних муках, знаючи, що ви корчитесь так само! – мало не виплюнула в нього.

Яка леді?! Зміюка отруйна! Ще кілька днів під одним дахом – і він захлинеться її отрутою! От тільки дивитись на ці припухлі від його поцілунків губи, й досі відчувати їхній присмак на своїх – ставало дедалі важче, тому що до нестями хотілось розпробувати їх ще раз. Можливо, не раз… Та що ж за маячня?!

Рейнар спробував хоча б заспокоїти своє дихання, а за ним, якщо пощастить, й серце, котре так і норовило вискочити назустріч цій нахабі.

– І вам все одно – хто вбив вашу сім’ю?! – заборонений прийом – так, але ця скалка інакше не почує.

В очах Ліари зблиснули сльози. Щока смикнулась, й дівчина закусила губу. Якби він не очікував її бурхливої реакції, то зараз, мабуть, відлетів би від неї – з такою силою вона його штурхонула, намагаючись видрати руку з чоловічої хватки. Але він не тільки не випустив, а ще й притягнув до себе, стискуючи в обіймах:

– Ліаро! Заспокойтесь! Я хочу вам допомогти!

– Допомогти?! – почувся зовсім глухий голос дівчини, що, на його подив, навіть не здригалась в істериці, котру він, чесно кажучи, очікував. – Якщо мені не зраджує пам’ять: ви найняли мене, щоб я допомогла вам.

– Це не означає, що я не можу хотіти допомогти у відповідь.

– Навіщо?

– Вважаєте мене монстром? – Рейнар продовжував утримувати її у своїх обіймах з усе наростаючим жахом розуміючи, що йому це подобається.

– Я ще не визначилась, – а Ліара й не спішила пручатись наново… чомусь.

– Ну, так я хочу допомогти визначитись, – зітхнув він. – До того ж мені дуже не терпиться з’ясувати – хто мене підставив й навіщо. І чому слідчий-некромант не зміг знайти нікого, хто б міг хоча б щось розповісти. Жодного сліду! Але ви при цьому звинувачуєте мене. Може, нарешті поділитесь зі мною своїм джерелом інформації?

Ліара відсторонилась від нього:

– Треба зняти зліпок з вашої пам’яті.

– Моя пам’ять вже нікуди не дінеться, завдячуючи вам, – від спогадів в нього всередині все стиснулось так, що довелось нігтями вп’ястись у долоні. – Ви зараз не в тому стані, щоб провести ще один ритуал. Тож, давайте прояснимо деякі моменти й, можливо, стануть зрозумілими й інші.

Рейнар підвів дівчину до крісла й всадив у нього, опустившись навпроти:

– Так хто ж звинуватив мене, що ви так свято в це повірили?

Ліара відкинулась на спинку й прикрила очі. Спогади про ту ніч були не просто важкими – інколи здавалось, що їх не винести. Її власний крик навіки застиг в її ж вухах. Спотворені жахом обличчя батьків, сестри, й люттю – нареченого її сестри – забути було неможливо. І вона мала б лежати поряд з ними, якби не відправилась на кінну прогулянку і не впала… через якогось зайця!

Вона кричала… Від розпачу… Від туги… Від люті…

– Ліаро! – голос Рейнара змусив її здригнутись, висмикуючи зі спогадів. – Хто вказав на мене?

Дівчина здійняла на нього потемнілі очі: