Глава 12. Небезпечна "пристрасть"

– Допоможи мені! – Ліара почала стягувати сорочку з непритомного ле Фадора.

– Він ще до тями не прийшов, а ти вже його роздягаєш, – сміхотнув Дем. – Гадаєш, витримає ще одні «пристрасні» обійми?

– Мені не смішно, – огризнулась дівчина.

– От і розслабся: ти надто скута, – приєднався до неї фамільяр.

– Розслабишся тут: я ще ніколи ні з чим подібним не стикалась і навіть не чула! – Ліара подумки перебирала всі можливі різновиди нежиті й нелюдів, котрих тільки знала, а знала вона їх всіх.

– Хочеш сказати, що з’явився якийсь новий тип нелюдів? – Дем спробував розслабити лицьові м’язи Рейнара, поки дівчина змішувала для того тонізуюче зі знеболювальним, оскільки по ньому було видно, що біль його поки мучить.

– Не знаю, – круговим рухом вона обережно змішала краплі у срібній місткості, схожій, скоріше на великий наперсток. – Але дуже хочу дізнатись. Підійми його.

Підхопивши лівою рукою під плечі, чоловік відірвав ле Фадора від подушки, а правою натиснув на щелепу, розкриваючи йому рота. Ліара влила рідину в постраждалого і його вклали знов на подушку.

– Спробуєш лазуритовий пил? – фамільяр окинув поглядом непритомного.

– Боюсь, його буде замало, – похитала вона головою. – Якщо вже самого ле Фадора змогли так обробити, то тут старались на славу.

– Думаєш, його хотіли вбити?

– Скоріше, помучити й виснажити поки що. Але хтозна, щоб було потім? – Ліара замислилась, намагаючись якось вичленити з тієї інформації, котрою вона володіла щодо ле Фадора, хоч щось, що могло б дати відповіді. – Він казав, що в нього з’явився особистий привид-месник.

– Тут не було привидів, – хмикнув Дем.

– В тім і справа, – вона окинула оголений чоловічий торс, що в місячному сяйві виглядав не менш привабливо, ніж при сонячному світлі. – Треба витрусити з цього типа усі відповіді, а для цього він мені потрібен при тямі.  

– Тільки не кажи, що доведеться використовувати «Флагранта»! – очі фамільяра аж зблиснули вогником – злим.

– Інакше – він проваляється у такому стані до ранку й прокинеться, геть нічого не пам’ятаючи. І знесилений, – Ліара похитала головою. – А мені потрібно зробити зліпок з того, що він бачив, щоб розібратись.

– Навіть бачити цього не хочу! – спалахнув чоловік, миттю обернувшись куницею.

– Добре, – кивнула вона йому, – якщо зрозумієш, що я не можу з ним впоратись – загризеш його. Хоча, – дівчина замислилась, поволі спускаючи з плечей сукню до паска, – в такому випадку я помру разом з ним. І що? Помру, не отримавши задоволення?! Тоді, – Ліара нервово сміхотнула, – не чіпай! Має ж бути хоч щось приємне від цієї неприємності!

Куниця лише прострекотіла невдоволено-хрипко з підлоги.

Ліара дістала з сумки червоний флакон, накапала з нього кілька крапель ароматної олії з терпкувато-солодким запахом на груди ле Фадора й втерла її, відмічаючи, що, хай там як, а їй приємно торкатись цього (морок його забери!) довершеного тіла. Потім натерла нею себе й додала пару крапель на язик. Повагавшись ще кілька секунд, дівчина лягла поверх чоловіка й потягнулась до його долонь, вмощуючи їх обабіч голови й сплітаючи свої пальці з його. Він навіть відповів легким стисканням, але дуже слабким.

Важко зітхнувши, вона схилилась до його губ, розмикаючи їх поцілунком, й до рота чоловіка полилась сяюча червона цівка життєвої енергії. Ліара вливала в нього первинну енергію життя: ту, що базувалась по суті на інстинктах, хапаючись за будь-яку можливість вижити. Саме нею можна було швидко привести до тями ледь не помираючих. Але існував ризик, що той самий інстинкт пробудить пристрасть, і не лише в жертви, котру рятують, а й в самого рятівника. Двічі вона вже так виводила людей з півсмерті, але то були жінки, й до пристрастей там не доходило.

Зараз перед нею… точніше, під нею – був чоловік. Привабливий, якщо не згадувати його особистість. Оголений, хоч і до половини, й з чудово складеною статурою. І хоч як заплющуй очі, а це відчувалось. Його пальці, що все сильніше стискували її долоні. Стукіт серця, що поступово прискорювався. М’язи грудей, що починали вигравати під нею у такт збудженому диханню. Губи, в котрі вже не вона вливала життєву енергію, а самі пили з неї й не тільки її.

Ліара навіть не встигла зрозуміти за вивченням відчуттів, що так невчасно захопили свідомість, коли нещасна напівжива жертва перетворилась на розбурханого пристрастю чоловіка, який легким рухом перевернув й підім’яв під себе свою рятівницю. Він вже не пив з її губ – він зминав їх з такою шаленістю, що в неї паморочилось в голові, й вона сама не розуміла, чи хоче це зупиняти. Її тіло пронизували імпульси дивної насолоди. В низу живота скручувались вогняні джгути, котрі страшенно хотілось розпустити. А руки порятованого вже ковзали її тілом, немов вивчаючи його.

Розпашіла долоня чоловіка проїхалась її спиною й завмерла на нижній половині сукні, що ще трималась на паску, намагаючись його здерти, але той чесно слугував своїй хазяйці. Не довго думаючи, чоловіча рука помандрувала нижче, просто задерши спідницю й вп’явшись пальцями у стегно дівчини. Ліара злякано схлипнула, а її груди лише щільніше влипнули у чоловічі.

Відповіддю на цей рух був ще пристрасніший поцілунок, котрий вона навіть не розуміла чи він її більше лякав, чи п’янив, позбавляючи залишків останнього здорового глузду. Губи моторошно приємно поколювало, тіло відчайдушно тріпотіло від кожного доторку, що ставали все більш зухвалими, а голова йшла обертом, зрадницьки відсторонюючись від реальності.

Відпустивши її губи, чоловік змістився нижче й власницьки захопив у полон груди, виграючи язиком по набухлій вершинці, поки його рука намагалась опинитись між дівочих стегон…

Почулось гарчання куниці. Злякано стрепенувшись, Ліара спробувала відсторонити від себе порятованого, але той, здається, був вже занадто порятованим і рятуватись треба було вже їй.

– Лорде ле Фадор! Зупиніться! – рикнула вона.