Глава 11. Нові відкриття

Поки Ліара здивовано споглядала за сценою, що розгорнулась перед нею, Рейнар вже обіймався з незнайомкою. На вигляд їй було років під шістдесят. Темно-русяве волосся деінде пробивала сивина, а фігура свідчила про те, що жінка була звичною до будь-якої роботи. Обличчя здавалось простим, відкритим й мило усміхненим.

– Рею! Негіднику! Втік, навіть не повідомивши мені, що тебе звільнили! – поляскала вона його по спині. – Я ж лише на день відлучилась!

– Пробач, Анріто, – спокійно обіймаючись з жінкою, ле Фадор ще й виправдовувався, – в мене були нагальні справи.

– Бачила я твої справи, – вона начебто збиралась його вичитувати та, помітивши сторонню людину, зупинилась. – Ти свої манери в камері, де сидів, забув? Міг би вже й представити нашу гостю, – відсторонила його від себе.

– Коли б я встиг?! – закотив він очі, повертаючись до дівчини. – Леді Ліара да Міран.

– О! – жінка злегка почервоніла. – Перепрошую, леді. Я дещо забулась, – вона спробувала схилитись у поклоні.

– Ні-ні-ні! – запротестувала Ліара, замахавши руками, оскільки домашня обстановка була їй більш до вподоби. – Прошу вас! Просто – Ліара! Я… звикла… так…, – кращих аргументів вона не знайшла, а руйнувати такий чарівний, хоч і абсолютно дисонуючий з образом хазяїна дому, затишок не хотілось.

– Моя мила! – розчулившись, жінка захопила її тендітні долоні у полон своїх – доволі великих. – Ви, мабуть, зголодніли? Ой! Пробачте! Зовсім голова дірява! Я – Анріта! Куховарю тут. Рею! – озирнулась вона на ле Фадора. – Скажи мені, що я не помиляюсь! – втупилась в нього очікувально.

– Ти про що? – здивовано повів бровою.

– Ти не сказав мені, – сердито вперлась руками в боки, випустивши зі свого полону Ліару, – хто наша мила гостя?

– Леді да Міран – мисливиця за привидами, – спокійно кивнув той. – Я найняв її допомогти мені де в чому.

Якийсь час жінка ошелешено переводила погляд з нього на дівчину й назад, після чого її просто прорвало:

– Цей світ зовсім збожеволів?! Таке ніжне й чарівне створіння ти наймаєш, як якусь мисливицю, замість того, щоб одружитись з нею?! Та ти ж подивись: вона саме для цього створена, а не для того, щоб ганятись за усякою нежиттю! – без кінця сплескувала руками у розпачі. – Святі форни*! Чоловіки геть подуріли!

– Анріто! – гримнув на неї Рейнар. – Припини зараз же!

Ліара ж з цікавістю спостерігала за сценою: їй дуже кортіло дізнатись, що може так пов’язувати лорда ле Фадора з простою куховаркою, бо ж відносини між ними були мало не родинними.

– Я припиню, мілорде, припиню, – ображено підтиснула губи та, – але думки своєї не зміню! – сердито пирхнувши, попрямувала до сходів. – За пів години буде подано вечерю! – кинула наостанок.

– Анріто! – більш примирливим тоном викрикнув їй услід Рейнар, але відповіддю були лиш кроки, що віддалялись.

– Прошу вибачення! – повернувся до дівчини. – Анріта… вона… багато для мене зробила…

– Що ви! – криво посміхнулась. – Не варто. Я – усього лиш найманка, а ви вільні поводитись в себе вдома так, як вам заманеться, – Ліара обійшла його. – Але так ви хоч на людину схожі, а не на одного з тих монстрів, за котрими мені доводиться полювати.

– Ліаро, я не хотів вас образити…

– Я вас почула, лорде ле Фадор! – вона спробувала усміхнутись. – Може, нарешті вкажете мені, де я можу розташуватись, якщо це знаходиться в межах будинку.

– Ліаро, ви перекрутили мої слова! – чоловік вже просто розпалювався.

– Будь ласка! – обірвала його дівчина. – Я хочу привести себе до ладу й відпочити.

– Прошу! – сердито блиснувши на неї своїми темно-імлистими з паволокою очима, він повів її коридором.

Покої виявились недалеко від його кабінету.

– Вас проведуть до столової, коли вечерю буде накрито, – процідив Рейнар й, відкланявшись, рушив далі.

Гостьова складалась з невеличкого передпокою з парочкою крісел, спальної та ванної кімнат. Остання особливо порадувала. Поки у ванну набиралась вода, Ліара швиденько дістала зі своєї похідної сумки три пляшечки й скинула з себе запилений одяг. Порошок з однієї – підігрів воду, з другої – спінив її, а третю використала, коли вже занурилась у піну, щоб вимити волосся.

Після дводенної подорожі пірнути у чисту воду – було просто неймовірною насолодою. Змити з себе бруд. Огорнутись гіркувато-медовим ароматом вересу з домішкою солодкуватого ненав’язливого запаху матіоли. Розслабитись…

Від стуку у двері Ліара мало під воду не пірнула – так неочікувано він пролунав, висмикнувши її з напівсну.

– Ліаро! З вами все гаразд? – почувся занепокоєний голос ле Фадора. – Пробачте, але слуга не зміг вас догукатись.

– Так! Так! Я… здається, заснула у ванній, – знервовано озиралась вона у пошуку рушника, котрого, схоже, з собою не прихопила.

– Втопитись вирішили? – в чоловічому голосі забриніли глузливі нотки. – А я ще хоча б поїсти нормально хочу перед смертю.

– Ваша голодна смерть мене точно не влаштовує! Надто примітивно!

– То ви – любителька ефектів?

– Діяльність в мене така – ефектна!

– Зрозумів. Значить ще трохи поживу. Я мав сміливість послати до найближчої крамниці за сукнею для вас, оскільки не знав, чи є у вас щось із собою. Не сприйміть це, як образу, – Ліарі навіть здалось, що вона вчула невпевненість.

Ось це зарозуміле створіння може вчуватись у чомусь невпевненим?!

– Дякую, але це було зайвим!

– Як є! – кинув дещо роздратовано. – Чекаю вас у столовій!

Як тільки почувся звук дверей, що зачинились, Ліара вискочила з ванни. На ліжку в спальні лежала досить мила сукня глибокого синього кольору, що чудово пасував до її очей. Створивши невеличкий вихор зі згущеного повітря, дівчина висушила волосся й таки вбралась у подарунок, хоча давно звикла до похідного одягу.

На диво, сукня виявилась цілком по її фігурі й достатньо вишукана. Досить відверте декольте прикривалось напівпрозорою пелериною з тонкого мережива. Поруч лежали й рукавички з нього ж, на котрих встиг вмоститись її фамільяр, невдоволено фиркаючи.