Глава 10. Несподіванка

– На вас чекають, мілорде! – доповів ле Фадору слуга, що приймав в нього повід.

– Хто?

– Леді ле Рандар.

Ліара встигла помітити, як смикнувся чоловік й, забувши про свою другу гостю, мало не побіг до будинку, явно ледве стримуючи себе. Цікаво: чому б це така реакція?

Рейнар влетів до свого кабінету й завмер, пожираючи очима кохану жінку:

– Алінор! Ти збожеволіла?! Заявитись до мене посеред білого дня?! – він нічого не розумів, крім того, що вона наражала себе на небезпеку.

Жінка сяйнула на нього яскраво-бірюзовим поглядом й обдарувала такою усмішкою, що Рей ладен був забути про все на світі – і про її чоловіка-некроманта також. Бурхливою хвилею по ньому пронеслись спогади їхньої нещодавньої зустрічі, і він вже відчував, як по його венах струменить не кров, а полум’я.

Підлетівши до неї й згрібши в обійми, Рей вп’явся губами в шию жінки:

– Божевільна… І я з тобою збожеволію, – шепотів, зрідка відриваючись від неї. – Ти ризикуєш… Якщо твій дізнається…

– Він знає, – відповідь Алінор його приголомшила..

Рейнар підняв голову:

– Тобто?

– Чоловік не встиг повернутись до маєтку, як прийшло повідомлення від короля, що потребувало термінового повернення. А, оскільки, Алізея вчепилась в батька, за котрим дуже скучила, ми з нею ув’язались за ним, – вона торкнулась невагомим поцілунком його губ, немов дражнячи. – В палаці я «дізналась» про твоє помилування, й розіграла благородне співчуття до колишнього друга. Довелось нагадати чоловіку, що ти колись врятував моє життя, і я просто маю тебе провідати, щоб підтримати в такий складний для тебе час.

– І він повірив?! – це все звучало надто театрально, щоби бути правдою.

– Відправив зі мною Ханну, – Алінор пробіглась своїми витонченими пальчиками по його щоці, збурюючи в ньому вулканічну діяльність серця, що вже й так ладне було вистрибнути.

– І де…, – Рей вже ледве стримувався, впиваючись пальцями у спину коханки, – Ханна?

– Я… її… приспала, – прошепотіла йому в губи, захоплюючи їх у свій солодкий полон.

П’янкі, повні пристрасті поцілунки, здавалось, вже повністю позбавили Рейнара будь-якої обережності, а його руки, ковзнувши по округлих плечах, почали спускати з них недоречну зараз сукню, спускаючись слідом губами й наближаючись до звабливих випуклостей, котрі він намагався вивільнити від тканини.

– В нас є ще хвилин десять, – почув він, як вирок, – поки прокинеться служниця.

Від розпачу він ледь зубами не вп’явся в її шкіру, але вчасно зупинився. Випроставшись, Рей занурився обличчям у золотаве волосся коханої, поривчасто вдихаючи його аромат конвалій з приємною солодкістю вербени.

– Ти смерті моєї хочеш, – зітхнув, важко віддихуючись.

– Якби ти повернувся раніше, а не чіпляв собі нову пасію, часу було б більше, – трохи сердито зблиснула на нього своєю неповторною бірюзовою блакиттю.

– Яку пасію?! – він навіть не розумів про що вона.

– Ти приїхав з дівчиною, – Алінор кивнула на вікно. – Я бачила.

Рей поморщився:

– Ти про неї? – похитав головою, згадуючи, що приїхав й справді не сам. – Це – мисливиця за привидами. Я найняв її.

– Ти?! – по кабінету розлились сріблясті дзвіночки її сміху. – В тебе проблеми з привидами, з котрими ти не здатен справитись?! В Рейнара ле Фадора?!

– Мені потрібен хтось, хто подивиться на проблему не замиленим оком, – кепкування неприємно кольнуло його. – В мене й так вистачає справ, щоб займатись якимось звихнутим месником.

– Що?! – Алінор насторожилась. – За тобою хтось полює?

– Заспокойся, – йому дуже хотілось зім’яти її губи ще хоча б одним палким поцілунком, але він розумів, що зупинитись потім буде набагато важче, – я з усім розберусь. Найгірше вже позаду.

– Певен? – вона здійняла на нього стурбований погляд. – В’язниця бодай захищена від проникнення хоч нежитів, хоч нелюдів.

– Дякую, люба! – хмикнув він. – Але краще я вже з привидом на волі, аніж без нього в камері.

– Тоді чому ти найняв якесь сопливе дівчисько?

Це вже було схожим скоріше на ревність.

– Тому що, її вважають кращою за спеців з Ліги, хоча в мене почали закрадатись з цього приводу сумніви.  

– Ти не в Бонесті її знайшов часом? – примружилась Алінор.

– Знаєш її? – здивувався.

– Якщо це – Ліара да Міран, то знаю, – кивнула, усміхаючись жінка.

– Звідки? Тобто, – він мотнув головою, – я розумію, що ти могла знати їхнє сімейство…

– Тайран вчив її декілька років, – не дала йому договорити вона.

А це було ще дивніше!

– Він же ніколи не брав учнів!

– Лорд Фелтон да Міран був дуже переконливим, – Алінор почала поправляти сукню, викликавши в Рея сутужне зітхання. – Коли її батьки зрозуміли, що в дівчинки дар некроманта, вони вирішили розвинути його, щоб вона могла нормально ним керувати, не відлякуючи від себе людей. А, точніше, вони хотіли, щоб донька навчилась його приховувати. Тайран не хотів за це братись, та, коли переговорив з нею самою, був у захваті. Казав, що такого таланту вже давно не зустрічав і, якщо їй дати усі потрібні знання – вона і його перевершить. Шкода, що доля з нею так обійшлась. Ми навіть хотіли їй допомогу запропонувати, але дівчинка виявилась дуже горда: відповіла, що не бажає бути тягарем будь-кому. Проте, за пів року у Бонесті Ліара зуміла змінити ставлення до некромантів. Тож, – вона хитро посміхнулась, – можливо, ти й не пошкодуєш, – поплескала його по плечу. – Лише надто не захоплюйся, милий.

– Вона не в моєму смаку, Алінор! – зняв з плеча її руку й поцілував у долоню. – І ти добре це знаєш.

– Знаю! – вираз її обличчя був просто уособленням сарказму. – І про тих, по кому ти таскаєшся, також знаю.

– Алінор! – він аж рикнув. – То – інше. Має ж твій чоловік думати, що в мене повно жінок, аби я не згадував про тебе.

– Гадаєш, – жінка сміхотнула, – він не бачить різниці?