Глава 9. Ріант

Вмостивши чоловіка на траві, Ліара швидкими рухами почала розстібувати на ньому сорочку, просто здираючи її з нього. На диво, на його тілі вона не знайшла жодної рани. Ну, хоч це йому та потвора полікувала! Та й сорочка виявилась цілою й не скривавленою. Його навіть перевдягли?! А от з усім іншим – було погано. Як він взагалі після такого виснаження ще на коня заліз й не звалився з нього дорогою?

Першою чергою вона влила в ле Фадора підсилене тонізуюче з додаванням також крововідновлювального – все ж рани в нього були, і досить серйозні, як вона встигла роздивитись. Почепила на шию артефакт з гематиту – теж не завадить, щоб ще деякий час впливати на кров.

Зорієнтувавшись з об’ємом проблем, Ліара дістала порошок лазуриту й розсипала його на чоловічих грудях, що важко здіймались від пригніченого дихання. Якби раніше їй не доводилось торкатись напівроздягнутих чоловіків, зараз, можливо, її руки тремтіли б – так привабливо це набундючене створіння виглядало. Та подібні процедури їй вже доводилось робити, поки вчилась, і на м’язистих красунчиків вона вдосталь надивилась. А торкатись оголеного чоловічого тіла взагалі було не вперше, щоправда, здебільшого мертвого. І, якщо в неї нема бажання перевести це тіло з напівживого стану у цілком неживий – то краще не зволікати, розглядаючи рельєфну структуру грудей ле Фадора. Тим більше, що колись, можливо, таки доведеться встромити в них кинджал.

Втерши у долоні сік квітки елемати, щоб посилити вплив власної енергії, Ліара почала водити руками над порошком, котрий поступово структурувався у візерунок, поволі набуваючи блакитного сяяння. Коли сяйво стало яскравим до нестерпності, дівчина, з’єднавши долоні так, щоб вони розташувались паралельно чоловічим грудям, різким рухом наче вбила сяючий візерунок в тіло.

Грудна клітина ле Фадора сколихнулась в глибокому вдиху, а його надмірна блідість почала поступово відступати. Хвилин через п’ять, його повіки ворухнулись, й Ліару обдало досить мутним поглядом, хоча злим від цього він бути не перестав.

– Я тебе вб’ю! – прохрипів Рей, вчергове загубивши правила етикету.

Ну, після пережитого це було не дивно, якщо правила взагалі не втопились у тому болоті.

– Тоді навіщо було рятувати? – почала складати усі свої пляшечки й коробочки дівчина.

– Дуже хотілось отримати задоволення від факту розправи власноруч! – спробував він сісти, але далі підйому на ліктях справа не рушила.

– І вб’єте й себе? – хмикнула, скептично скривившись.

– А яка різниця? – чоловік все ж таки сів, втикаючись обличчям у долоні. – З таким помічником я довго не протягну все одно. То навіщо подовжувати муки?

– Я не вперше збираю квіти мората в цьому лісі, й ніколи ні з чим подібним не стикалась, – глухим голосом спробувала виправдатись Ліара. – Якщо це робити вдень і не заглиблюватись, то небезпеки практично нема.

– Скажіть мені, – він опустив руки, – ви – розхвалена мисливиця за нежитями й нелюдями! Як ви могли не відчути їхнього наближення?! – карбуючи слова голосом, що потроху набирав сили, Рей просто пропікав її поглядом. – Ні ви, ні ваш фамільяр!

А от це дійсно було дивним. Вона могла б не відчути саму Валхеллі, але не її валлосі! Їх би вона вчатувала ще здалеку. Та й Дем, попри те, що був не зовсім фамільяром, вчув би їхнє наближення, і не тоді, коли вони були просто під носом. Якась здогадка вислизала, втікаючи крізь пальці. Пальці… Ліара глянула на свої руки: жодного сліду від ліан чи проколу шкіри від присосок! А її та почвара точно не лікувала!

– Покажіть ваш меч! – аж скинулась вона.

Рейнар збентежено осмислював її фактично наказ: 

– Цікаве виправдання, – глузливо скривив губи.

– Ви ж його не чистили після бою? – не звертаючи уваги на скепсис співрозмовника, наполягала дівчина.

В очах ле Фадора таки промайнув якийсь сумнів й він підвівся, прямуючи до коня, де, прилаштований до сідла, бовтався зараз його меч. Витягнувши зброю з піхов, Рей завмер: на лезі не було жодної засохлої краплини крові… Взагалі не було слідів чогось, щоб свідчило про недавній бій… З гучним брязкотом він загнав меча на місце й вибухнув:

– Морокове поріддя! Ця почвара все підлаштувала!

Навіть його Ейлім сахнувся від нього, хоча й не був лякливим.

– А у вас не виникає питання – навіщо? – саме це хвилювало Ліару найбільше.

Рейнар озирнувся на неї. Резонне питання. Валхеллі була деворатором вищого порядку й стояла дуже близько до іллурів. Навіть була коханкою одного з них – Веранта, наскільки йому було відомо. Й недостачі в «їжі» в неї не було: той ніколи не ображав своїх улюблениць. Власноруч вона вже давно не полювала, а тим більше – на дорозі. Заманити вглиб й поласувати там – так. Але, щоб так нахабно! Це було щось новеньке.

– Вам не здається дивним, що вас переслідує примара, котру ви не відчуваєте, хоча й мали б за родом вашої діяльності? – підвелась й наблизилась до нього Ліара. – А тепер на вас чатує хазяйка болота, з котрою ви не менш дивним чином знайомі. Може, розповісте нарешті?

– Я не маю наміру ночувати ще й сьогодні в якомусь сараї! – нависнувши над нею, ле Фадор, здавалось, спопелити її був ладний. – Тож, збирайтесь і виїжджаємо! Про все інше поговоримо в Ріанті.

Натягнувши сорочку й жилет поверх неї, Рейнар скочив на коня й пустив того риссю. Ліарі не залишилось нічого іншого, як рушити за ним. На щастя, по дорозі більше не було небезпечних місць, окрім одного зруйнованого обійстя, але його вони проминули на повному ходу. Пара селищ, передмістя, й нарешті вони в’їхали до столиці Таримії – Ріанту.

Батьки Ліари не дуже любили тут бувати, хоча й мали у місті невеличкий власний будинок недалеко від центру. Але після смерті батьків, повірений в їхніх справах приголомшив дівчину тим, що виявляється в сім’ї да Міран були великі борги, а будинок виявився закладеним, тому його просто продали з аукціону, і їй ще й порадіти треба, оскільки суми вистачило на покриття боргу. Ніколи вона не чула про борги, але з їхнього маєтку в Гресворі зникли всі папери, і маєток продати довелось також, хоча й було шкода. Але навіть без боргів – жити в ньому вона б не змогла після всього, що побачила там…