Глава 8. Квіти мертвих

Вони виїхали зрання. Рей почувався не найкращим чином, бо ж половину того часу, що йому залишився на сон він провертівся, а другу половину йому без кінця снився натовп іллурів, що випивав його життєву силу до денця, й він без кінця прокидався. Поріддя мороку! Ніколи не страждав боягузтвом, та бачити подібне, хай і уві сні, задоволення не приносило.

Зате його супутниця виглядала достатньо свіжою й бадьорою. Напевне тягла за собою купу зілль на всі випадки життя. Для некроманта відсутність деяких могла реально коштувати того самого життя, і тонізуючі були в першій черзі. Але просити не збирався. Та, схоже, вона й сама звернула увагу його пом’яту фізіономію:

– Ви погано спали.

– Потурбуйтесь краще про себе, – навіть не повернувся в її бік.

– Випийте! – простягнула йому флакончик. – Двох ковтків достатньо.

Те, яким зневажливим поглядом він окинув її, Ліару аж покорчило.

– Я не потребую вашої опіки, леді да Міран, – хмикнув зверхньо, нервово смикнувши бровою. – Дивіться краще за дорогою. Коли мені знадобиться ваша допомога – я дам вам знати.

Скреготнувши зубами, дівчина сховала зілля до своєї дорожньої сумки. Зарозумілий монстр! Ще так її не принижували! Розізлившись остаточно, вона пришпорила коня й пустила його риссю, відриваючись від свого неприємного супроводу. Від тряски прокинувся фамільяр й з каптура висунулась здивована мордочка куниці. В’юнка тваринка швидко опинилась на плечі хазяйки, намагаючись зазирнути тій в обличчя.

– Ненавиджу цього типа, Дем! Просто ненавиджу!

Навіть звіриний писочок відображав скепсис.

– Що?! – пирхнула Ліара. – Якби не його згода на той ритуал – вже прирізала б сплячого!

Куниця щось прострекотала своїм скрипучим голоском.

– Я знаю, що тобі ця ідея не подобається, але мені це потрібно – я хочу знати напевне. Мені відомо, що таке ілюзія, тож, навіть цьому паскудному типу я надам шанс, хоч про майстрів ілюзій в нас давно не було чутно.  

Вона гнала Алмара не озираючись. Дорога їй була відома, як і ле Фадору. А вдень ліс Валло був практично безпечним, якщо не сходити з дороги надто далеко до гущавини. Якоїсь миті щось майнуло за деревами й Ліара натягнула повід, зупиняючи коня. Трохи здавши назад, вона зіскочила на дорогу. Того пихатого монстра навіть не було видно. А за деревами виднілись клапті вільної від кущів та дерев землі, що поросла сріблястими квітками мората – квітами мертвих. І вони їй були потрібні, оскільки власні запаси виснажились, а відшукати цю рослину інколи було проблемою. Це взагалі було дивом, що вона наткнулась мало не на зарості!

Проігнорувавши невдоволений скрип фамільяра, Ліара зійшла з дороги, заглиблюючись у ліс. Квіток було не те, щоб багато, але цілком вистачило б сеансів на десять-дванадцять з жертвами особливо заплутаних справ. Слідчі у Бонесті за це непогано платили. Але проводити таке дізнання треба було дуже швидко: три-чотири дні – й душа жертви зникала з цього світу, якщо тільки хтось навмисне не прив’язував її до тіла.

– Ліаро! Негайно повертайтесь! – шмагонуло її слух так, що вона здригнулась від владного окрику.

Ле Фадор наздогнав нарешті й, стоячи біля коней, невдоволено сяяв в її бік своїми темно-імлистими очима, схожими на туман, просякнутий передвечірнім небом – вже не блакитним, але ще не чорним.

– Я працюю на вас, але не є вашою власністю! – ошкірилась у відповідь.

– Саме так! І в мене нема бажання шукати ще когось, якщо вас тут просто зжеруть!

Дем теж вертівся біля неї, обернувшись росомахою, й підозріло поглядав у бік лісової гущавини.

– Вдень тут безпечно, – скривилась глузливо в сторону чоловіка.

– Хто вам сказав? – окинув її поблажливим поглядом Рейнар. – Ті, хто повернулись? А, як щодо тих, хто залишився в тутешніх болотах?

– Я не йду до болота! – дівчина вперто продовжувала збирати квіти.

– Ліаро! – голос чоловіка раптом став глухим. – Виходьте зараз же!

Вона збиралась знов огризнутись, та звернула увагу на Дема: той щось виглядав у гущавині. Простежила за поглядом фамільяра: квіти росли дивно – мов стежиною, котра йшла… в бік болота. Наче хто навмисне їх тут висадив. Та власна жадібність змусила потягнутись ще за одним кущиком, котрий так привабливо виблискував зовсім поряд.

Ліана вилетіла зненацька й обвилась навколо зап’ястя. Не встигла вона відірвати її вільною рукою, як і та була вже обвита, а саму її потягнуло до найближчого дерева, щільно примотуючи до нього. Дем кинувся їй на допомогу, намагаючись перегризти рослинний батіг, але з лісу вискочило кілька потвор, віддалено схожих на людей, лиш оброслих чимось на зразок водоростей, з довгими руками й дуже гострими пазурами – валлосі. Вони були породженнями хазяйки місцевого болота – Валхеллі. 

Росомаха завертілась, впиваючись до їхніх горлянок, але їх було з десяток. Між деревами кидався з мечем навперейми ле Фадор. Та тварюки були далеко не безголовими й не менш верткими. Кілька вже встигли роздерти рукав сорочки чоловіка, розпанахуючи своїми пазурами його плоть. Двом він встиг знести голови, ще кільком відсік чи то лапи, чи то руки, але до них з лісу доєднались ще кілька.

А ліана стискувалась все щільніше й щільніше, заважаючи дихати, й було дуже прикро вляпатись так безглуздо! Якби її не зв’язало, вона легко відправила б цих потвор до вічного сну! Якби! Натомість вже темніло в очах. Ліани не тільки стискувались навколо неї – вони вп’ялись в неї присосками й смоктали кров. І ні ле Фадор, ні Дем не могли до неї наблизитись. Ліара лиш відчувала, як фамільяр скидав їй свою силу, потроху підтримуючи.

– Рейнаре! – пролунав з-за її спини співучий жіночий голос з приємними грудними нотками. – Досить вже знущатись з моїх дітей.

Валлосі раптом припинили кидатись на своїх супротивників й повільно позадкували, все ще тримаючи їх в оточенні.

– Валхеллі! – видихнув Рей. – Вони мене, пробач, не привітати вийшли.

– Якби дехто не зазіхнув на мої улюблені квіти – мої малюки не розсердились би.