Глава 7. Тіні минулого

Всміхнене обличчя Дам’єна раптом почало розпливатись й облазити шматками шкіри, поступово оголюючи череп, що продовжував шкіритись на нього. А крізь чиєсь монотонне завивання до слуху доносився зловісний шепіт:

– Рейнар ле Фадор! Ти за все заплатиш…

Рей підхопився, мотаючи головою. Ейлім нервово іржав й бив копитами, а по власній спині відчутно проносились морозяні голочки: хтось був у стайні, і цей хтось – не людина.

Зістрибнувши зі стогу сіна, на котрому він так затишно розмістився після вечері, Рейнар випустив з руки магічне полум’я й огледівся. Дивно. Він точно знав, що тут стоїть захист як від невпокоєних мерців, так і від нелюдей. Хтось прибрав? Саме зараз? Чи вже давно?

Згустивши повітря й запустивши в нього пошуковика, Рей відправив його прогулятись стайнею, але той, як і в підземеллі замку ле Рандара, повернувся ні з чим. Повна маячня! Не існує жодної істоти чи нелюдя, кого б це закляття не висвітило! Тоді – хто? Невже іллури* навчились обходити магію пошуку, роблячи своїх прислужників невидимими для неї? Чи тут хтось сам з іллурів? То це вже повна нісенітниця! Ті, якщо й потикались до людей, то віддавали перевагу балам, карнавалам, та будь-яким скопищам аристократії – там завжди було смачніше, а іллури ще й полюбляли акторствувати.

Для іллура найвищою насолодою було повністю задурити голову жертві, увійти до неї в довіру й зробити залежною від себе, щоб потім приходити за поживою знов і знов. Та на відміну від тімор – вони не лякали, а створювали ілюзії задоволення. Будь-якого задоволення! Декотрі починали себе вважати ледве не володарями світу, але то вже був крайній випадок залежності. Частіше обходились більш приземленими бажаннями, аби розтягнути задоволення поласувати життєвою енергією жертви якомога довше і, чим більше задоволення отримувала людина – тим смачнішою була їжа в іллура.

І це б ще можна було якось терпіти, та іллури, на жаль, починали втрачати контроль вже від власної насолоди й посилювали тиск на жертву, випиваючи її у підсумку повністю. Звісно, що бажання та уява простого люду не були такими вишуканими, як у представників вищого світу. Тому ремісники та селяни стикались здебільшого з тіморами та девораторами. Хоча й серед тих існувала ієрархія: хто виявляв найбільшу майстерність в ілюзіях, чи створенні жахів, той посідав місця поближче до свого іллура в Гаултаурі – лісі тіней, і мав можливість завести власну обслугу, щоб не виходити на полювання самому.

Тоді хто ж був тут? Судячи з того, що невидимка знає його за ім’ям – хтось з його минулого, і це може бути лише якийсь невпокоєний. А звичайного привида він би вже відшукав. Дивна загадка…

Рейнар обійшов стайню. Ейлім продовжував нервово вистукувати копитами, тоді, як інші коні лише вухами поводили. Ну, його скакун завжди вирізнявся більш тонким відчуттям до всілякої нежиті й нелюдів. Але, якби тут справді хтось був, то й інші тварини мали б вже знервуватись.

Морокове поріддя! Не іллур же тут і справді якийсь! Цього б ні він, ні Ейлім не вчули б. Навіть, якби той був вкрай знесиленим.

– Ніяк не згадаєш, Рейнаре? – знущально прошелестіло позад нього, обдавши спину черговою дозою крижаних голок.  

Він зреагував миттю, випустивши сизий вогонь на голос, але позаду нікого не було. Ейлім вдарив копитами у загорожу, ледь не вибиваючи її.

– Тихше, тихше, красунчику, – спробував заспокоїти його, поки створював навколо себе захисне коло. – Хто ти? – поволі обводив поглядом простір.

– Твоє покарання, – почулось зловісне зовсім поруч.

– То, може, явиш себе нарешті? Я не звик розмовляти з повітрям.

– Всьому свій час, Рейнаре! – прохихотіло вже з іншого боку, а по його маківці війнуло холодом, хоча до цієї хвилини протягу не було.

Прокляття! Захисне коло не працювало! Та що ж це за морокове поріддя?!

– І що ж тобі потрібно? Вбити мене? – Рей дослухався до кожного шереху, але марно. – Ну, то спробуй!

– Не так швидко, ле Фадор! Не так швидко, – пролунало просто перед ним. – Я хочу насолодитись твоїм повним крахом. Заради цього можна й потерпіти. На відміну від тебе – в мене вистачає часу.

– Збираєшся лякати мене ночами?! – зареготав у відповідь. – Я оцінив!

– А тобі відомо, що буває з тими, хто не спить надто довго? – невидимка шепнув йому просто у вухо, змусивши таки смикнутись. – Так, Рейнаре, – хихотнуло вже десь з боку, – вони дуже швидко стають жертвами іллурів. А, коли ти станеш беззахисним, я пришлю до тебе тімору. Дивитись, як ти будеш скиглити, помираючи від страху – зломлений і жалюгідний – буде найвищою насолодою для мене.

Слухаючи монолог невідомого, Рей обережно плів пальцями пошукове закляття вищого порядку й, коли вже був готовий жбурнути його на голос, до стайні влетіла Ліара, викинувши з руки закляття сковування. Щось сяйнуло у повітрі, зашипіло й зловісний сміх поступово розчинився.

– Морок тебе забери, ідіотко! – ігноруючи всі правила етикету, гарикнув чоловік. – Що ти тут забула?!

На нього миттю ошкірилась росомаха, що вискочила з-за спини хазяйки.

– Усього лиш хотіла допомогти! – не менше за свого фамільяра ошкірилась дівчина.

– Ти зіпсувала мені шанс хоча б побачити його! – влупив кулаком по перегородці між стійлами, злякавши одразу двох коней.

– Пробачте! Ви мені не повідомили, – пирхнула обурено вона.

Рейнар втупився в неї, підозріло мружачи очі:

– Тільки не кажи, мов би так побивалась через мій дискомфорт, що вирішила мені його скрасити!

– Я відчуваю як нежитів, так і нелюдей на відстані, – сяйнула на нього сердитою синню своїх очей. – Тому я й краща за ваших з Ліги! А ця потвора могла не лише одному зарозумілому типу нашкодити, щоб я тільки ним переймалась! Тут повно людей, окрім вас, якщо забули! – натякнула йому на його не неповторність. – Світ навколо вас не вертиться, – забила останній гвіздок в ідола його ж таки самолюбства.

– Ви відлякнули цю кляту примару! – правила етикету все ж не померли в ньому наглою смертю, хоча на тон це ніяк не вплинуло.