Глава 6. Злам

На стурбований погляд Камали, що так і стояла на сходах будинку, Ліара заспокійливо посміхнулась. Дем – куницею – вмостився на плечі й сторожко озирався у той бік, де зник цей клятий ле Фадор. В неї був шанс його вбити, але лють затьмарила очі й вона кинулась. Як божевільна! Просто не думала, що в нього після того, як він взнав її ім’я, вистачить підлості назвати своє, а не представитись вигаданим. Найняти у помічники доньку тих, кого ти знищив?! Ким треба бути?! Їй, звісно, казали, що лорд ле Фадор – людина безпринципна, але, щоб настільки?!

Проте, його згода дати присягу під закляттям істини її здивувала. Ліара вже подумки з життям прощалась, коли почула його умови, що й вона має йому заприсягнутись. Він був злий – страшенно злий, але не відмовився. І це було дуже дивним. Голову Служби безпеки короля вона уявляла іншим. Точніше, його змалювали зовсім іншим. Хтось з цих двох сторін брехав, і вона дізнається – хто!

В кімнаті фамільяр зістрибнув на підлогу й прийняв людську подобу. Високий плечистий чоловік дивився на неї осудливо:

– Ти могла загинути! – сердито кинув їй.

– Мені все одно, Дем, – відвернулась від нього.

– Ліа! – гарикнув на неї. – Тобі мало було смертей?! Ти залишилась в живих, і маєш жити далі!

– Після всього, що я побачила?! – крик вирвався з неї, й від розпачу вона стискала кулаки, оскільки нічого іншого зробити зараз не могла. – Моя сестра готувалась до весілля! Айріс була такою… щасливою, – перейшла на шепіт, відчуваючи, як вся лють утекла в спогади разом з силами, що ще якось тримали її на ногах.

– Я знаю, знаю, – обійняв її чоловік, не даючи осісти на підлогу. – Але це не означає, що ти маєш піти за нею.

– А ти? – вона здійняла голову, і в її очах заблищали сльози. – Застрягнути у тілі фамільяра – яке щастя!

Він стер сльозинку, що підступно зірвалась з вій й потекла блідою дівочою щокою:

– Ти так кричала там… тоді… Я не зміг піти… Хтось мав тебе захистити.

– Де-е-е-м! – не стримавшись, Ліара розплакалась, ховаючи обличчя в нього на грудях. – Ти – єдиний, хто в мене залишився, але я не хочу тебе утримувати.

– Ти не утримуєш, ласунчик, – він назвав її дитячим прізвиськом, котре прилипло до неї через надмірну любов до солодощів, – це було моє рішення. Я теж хотів його покарати.

– Ти точно певен, що то був він? – схлипнула вона, намагаючись втамувати розбурхані спогади.

– Гадаєш, я міг його сплутати з кимось?! Навряд чи, – зітхнув чоловік. – Майстрів ілюзій такого класу давно не було в Таримії.

– А, якщо він дійсно заприсягнеться на заклятті істини?

– Тоді я визнаю, що хтось веде брудну гру ще й проти нього.

У двері постукали, й Дем знов прийняв вигляд куниці. До кімнати зайшла домовласниця:

– Ліаро, дитино, як ти? Що від тебе хотів той тип? – жінка стурбовано вдивлялась у заплакане обличчя своєї квартирантки.

– Все добре, Камало, – дівчина сховалась за усмішкою. – Він просто винайняв мене, як мисливицю.

– І тому ти зараз плачеш? – хазяйка наблизилась до неї й погладила по вологій щоці. – Дівчинко, – пригорнула до себе, – навіщо тобі це? Залишайся тут. З тебе вистачить ставити захисти. Нехай тих почвар відловлюють члени Ліги – це їхня робота. Годі вже ризикувати! Зрештою, нам з тобою вистачить на життя. А там – знайдеш когось гідного себе й заживеш щасливо та довго.

Ліара притиснулась до жінки, усвідомлюючи, що десь там – в глибині душі – маленька дівчинка, котра ще жила в ній, дуже цього хотіла… тільки вона заприсяглась знайти винуватця й покарати.

– Дякую, Камало! Але я маю їхати. Це – шанс заробити.

За годину вона вже була біля «Веселого самітника» на околиці Бонести. Тримаючи в поводу свого ігреневого жеребця Алмара, дівчина наблизилась до ле Фадора, котрий, стоячи у дворі, погладжував по морді чорного, мов смола, коня, щось йому нашіптуючи.

– Я вчасно? – дивилась на нього цілком беземоційно, полишивши всі емоції в тій кімнаті, де прожила майже рік після того, як поїхала з рідного Гресвора.

– На диво, – так само окинув її холодним поглядом Рейнар. – Боялась заблукати в Ріанті? – не втримався, щоб не з’їдучити.

– Боялась втратити роботодавця, якщо його по дорозі зжеруть деворатори, – відповіла в тон йому.

– Яка турботливість! – хмикнув Рейнар.

– Чистий розрахунок! – скривила губи Ліара.

– Ти не надто люб’язна до свого роботодавця, – підійшов до її коня й поплескав того по шиї, отримавши невдоволений фирк та підозрілий погляд фамільяра, що миттю виник на сідлі. – Як і твої улюбленці.

– А ви не надто виховані, як на лорда ле Фадора.

– Пробач…те, – наблизився до неї, обходячи її коня, – леді да Міран. В моїй уяві не вкладалось, що дівчина з такого поважного роду може дозволити собі увірватись посеред ночі до помешкання самотнього чоловіка.

– Тепер вклалось? – глузливо змахнула бровою.

– З вашою допомогою, – не менш знущально дивився на неї він.

– А вам ніхто не вклав до вашої уяви поважне ставлення до жінки взагалі?

– Знаєте… леді! Коли я бачу, як до мене в кімнату вламується молода мила дівчина, в мене виникає бажання вкласти її, і не до уяви, – недвозначно ошкірився у відповідь, нависаючи над нею.

В Ліари знов зачесалась долоня від нестерпного бажання стерти з цього нахабного обличчя огидно масну посмішку. Мабуть, її вираз був більш, ніж красномовним, оскільки ле Фадор, миттю випроставшись, припинив шкіритись й набув цілком серйозного вигляду:

– Пробачте, Ліаро! Кілька місяців арешту не пройшли даремно: тюремний гумор ґрунтовно оселився поряд з правилами етикету.

– Певні, що то не ваша сутність прокинулась, позбавившись необхідності контролювати себе?

– Гадаю, скоро нам буде надано можливість перевірити і це, – Рей рушив до свого скакуна, що вже кілька хвилин ревниво пирхав ніздрями й нетерпляче перебирав ногами.

– Нам? – наздогнало його в спину. – Чи мені?