Глава 5. Монстр

Рейнар озирнувся: при денному світлі дівчина виявилась ще більш худорлявою. Великі сині очі лише поглиблювали її блідість, а чорне блискуче волосся, що обрамляло дівоче лице, додавало йому деякої виснаженості. Нелегко, мабуть, давалась їй її праця.

– Так, – він наблизився до неї й схилився до вуха: – Нам треба поговорити, – додав тихіше.

– А ви певні, що я маю таке бажання?! – зухвало задерла вона обличчя.

– Твоє бажання, якраз, мене взагалі не обходить, – не втримався він й дістав металічну бляху зі знаком королівської служби безпеки. – Доведеться його підкоригувати.

– Мене заарештовано? – її очі ледь не почорніли, затягуючи його до тієї безодні.

Рейнар відвів погляд:

– Це залежить від тебе.

– Мені не потрібна Ліга! – продовжувала сердито опиратись вона.

– Можу запропонувати дещо краще за Лігу, – намагався купувати він.

– Я не хочу ні до якої служби! Розумієте?! – дівчина поступово підвищувала тон.

– Пане! – почувся роздратований голос домовласниці. – У вас якісь проблеми? То я можу викликати варту.

Рей повільно втягнув повітря носом, стискуючи зуби.

– Заспокой її, – процідив поволі, дивлячись на співрозмовницю, – якщо не хочеш, щоб вона дійсно познайомилась з вартою, але не місцевою.

Двічі, на щастя, повторювати не довелось: дівчина, на додачу до всіх своїх чеснот, була розумною й кмітливою.

– Все в порядку, Камало! – навіть посмішку спорудити спромоглась. – Мені просто треба переговорити з цим, – блимнула на нього не надто приязно, – паном.

– Я буду поряд, люба, – кивнула жінка, пропалюючи його своїм поглядом, коли він озирнувся на неї.

Ліара повела співрозмовника на задній двір, де знайшовся невеличкий затишний садочок, дивним чином приткнутий посеред міста. Й до нього додавалась не менш затишна альтанка, в котрій вони й розмістились.

– Вирішили не чекати, поки я обміркую вашу пропозицію? – почала вона першою.

– В моєму випадку, – Рей впав на лавку, – час надто дорого коштує.

– Ви про мене нічого не знаєте, – сіла навпроти й, закинувши ногу на ногу, зімкнула на коліні свої довгі витончені пальці.

На якусь мить він застиг, розглядаючи дівчину. Довгі стрункі ноги через високі ботфорти здавались ще довшими. Доглянуті руки видавали аристократичне походження, дарма що була у похідному одязі. Злегка припухлі губи ще втримували на обличчі залишки юності й, якби не зайва худорлявість, вона втрималась би трохи довше на ньому. Та гірше від цього вона не ставала. Гарна. Хоч і не за його смаком. Алінор поруч з нею виглядала сонцем. Проте, була своя краса й в нічного світила. Й загадковість. Таємниця, котру конче хотілось розгадати! Чимось таким і віяло від неї.

– Основне я вже знаю, – спокійно й без будь-якої ніяковості продовжував розглядати її. – Все інше для мене не буде надто складним дізнатись.

– А, якщо я відмовлюсь?

Рей бачив, як напружились зчеплені пальці, побілівши.

– Наслідки тобі не сподобаються, – чіпко утримував її погляд, намагаючись в ньому прочитати підтекст: набиває ціну, чи справді ладна втекти?

– Я можу зникнути з країни, – зло процідила вона.

– Якби в тебе була така можливість, ти б вже це зробила, – хмикнув він. – Але щось явно тебе утримує в Таримії, – Рей різко нахилився й схопив її за зап’ястя. – Хочеш дізнатись про таємницю смерті своїх рідних? Так, Ліаро?!

– Не ваше діло! – лице дівчини спотворилось злобною гримасою й вона спробувала висмикнути руку з його хватки.

– Помиляєшся! – він смикнув її на себе і їхні обличчя опинились дуже близько. – Мені багато до чого є діло. В усякому разі – було. Але, якщо ти допоможеш мені в моїй справі – я допоможу тобі у твоїй.

Ліара відсахнулась від нього:

– Що ви можете?! – знов смикнула руку, й цього разу він її відпустив.

– Зараз – мало що, – він відкинувся на плетену стінку альтанки. – Та після владнання моєї проблеми – я зможу багато чого.

– Хто ви? – очі дівчини аж зблиснули.

– Спочатку вкладемо магічну угоду, а потім я скажу – хто я, – тепер вже він закинув ногу на ногу й сплів пальці на коліні, очікуючи реакції.

– Ви пропонуєте мені наосліп вірити вам?! – Ліара глузливо ошкірилась. – Я не настільки наївна.

– А що ти втрачаєш? – не менш глузливо усміхався він. – У випадку відмови – все. Зваж на це. Погоджуєшся – отримаєш гроші й мою допомогу. Ти ж знаєш, що за умовами магічної угоди я не можу відмовитись, інакше – смерть.

– Як і я! – на її губах вигравала далеко не добра посмішка. – І вам має бути відомим, що бувають випадки, коли умови просто неможливо виконати.

– Добре, – погодився Рей, – пропишемо окремим пунктом, що у разі неможливості виконання угоди – я визнаю твою участь в ній завершеною. Як бачиш, – спробував посміхнутись миролюбно, – я йду на поступки. Від тебе цього навіть не вимагаю.

Кілька хвилин вона пропалювала його ненависним поглядом. Подібне Рейнара мало турбувало – дуже багато охочих було взагалі його спалити, на котрих він надивився за родом своєї служби. Чи хотів він їй допомогти? Можливо. Оскільки те діло його самого цікавило, але прослідкувати за його розслідуванням не встиг, бо ж сам під слідством опинився. Та після того, як його відпустили, один з довірених слідчих розповів, що надибав один доказ, хоча й опосередкований, котрий вказував саме на нього, як на причетного. І це вже навряд чи було збігом. Але доказ зник і, якби хтось хотів остаточно з ним покінчити – вже оприлюднив би. Тож, дістатись правди в нього таки бажання було.

– В чому полягає ваша справа? – порушила тишу дівчина.

– Відшукати одну цінну річ.

Ліара здивовано війнула бровами:

– Ви нічого не сплутали? Я шукаю нежить, якщо ви забули!

– Повір: її там шукати також доведеться.

– Складайте угоду, – скреготнула вона зубами.

Приховавши задоволену посмішку, Рей дістав з похідного планшета спеціальний аркуш і чорнила. Швидко накидав пункти угоди й простягнув дівчині на ознайомлення. Вона кілька разів пробіглась очима по рядках й сердито глянула на нього: