Глава 4. Коли питань більше, ніж відповідей

Ранок виявився похмурим. Голова розколювалась й кожен крок віддавав у ній наче молоти в кузні. Насилу згрібши себе до купи, Рей спустився вниз й знайшов хазяїна:

– Що за дівчина кімнатами шастає вночі?

Товстуватий чоловік дещо знітився під його далеко недобрим поглядом й поманив за собою до підсобки:

– Вона вас потривожила, пане? – голосно прошепотів він, причинивши за собою двері. – Пробачте. Але в мене завелась якась нежить, тож, довелось винайняти мисливицю.

– А сповістити вартових? – Рейнару взагалі зараз хотілось рознести тут все до всіх поріддь мороку через головний біль від клятої бурди, котру йому підсунули у якості вина!

– Щоб вони закрили мій двір?! Ви ж знаєте порядок: закриють, перевірять, а потім лише викличуть представників Ліги мисливців, – чоловік розчервонівся, а його очі забігали. – Зараз весна. Після зими самі збитки. А на всю процедуру піде мало не два тижні, а в мене дружина хвора.

О-о-о! Скільки він чув таких історій! І в кожного – як не дружина хвора, так діти! А копни глибше – звичайна жадібність! За копійку вдавляться.

Рей схопив хазяїна за барки й струсонув його:

– А що ти заспіваєш, коли постраждають постояльці? Хочеш позбавитись дозволу на свій промисел?!

– Ні-ні, пане! – замахав той благально руками. – Ця дівчина добре на цьому знається! Вона краща за всіх тих з Ліги! Повірте! Після неї довго ніхто з нежиті й не потикаються: вона такий захист ставить, що ого-го!

– І звідки ж такий самородок? – Рейнар тер лоба й дуже хотів прикласти десь лобом подателя того клятого напою.

– Та хтозна, – злякано знизав той плечима, підозріло скошуючи очі на не надто доброзичливого постояльця. – Сирота. Десь з Гресвору. Начебто з роду да Міран. Мені до цього діла ніякого нема, аби роботу свою виконувала, а вона тут у містечку добряче попрацювала, тож, ніхто й не доносить на неї, пане.

– Да Міран, кажеш? – Рей пам’ятав ту темну історію, що стосувалась цього роду, і не тільки їх.

– Так, пане, – товстун закивав головою.

– Де вона живе – знаєш?

Судячи з виразу хазяїна двору, він волів би не відповідати на це питання й навряд тому, що боявся дівчину. З його слів, нею тут скоріш опікувались, ніж просто використовували, хоч би як він не намагався удавати з себе байдужого до її долі. Цікаво: улюблениця містян? Некромантка?! Зазвичай їх обходять стороною. Тих же – з Ліги.

– Мені потрібні послуги мисливця за привидами, якщо ти не брешеш про її майстерність, – спробував розвіяти пересторогу. – А зв’язуватись з Лігою я не хочу також.

– Пане, я…, – товстун все частіше поглядав на двері, мабуть, сподіваючись, що хтось увійде сюди й дасть йому змогу зіскочити з неприємної розмови.

– Послухай мене! – знов струсонув його за барки Рейнар. – Мені потрібні послуги вправного мисливця – не більше, не менше. Хто він, чи вона – мене не цікавить. Але, якщо ти інакше не розумієш, то я й до Ліги можу звернутись. І про твій постоялий двір розповісти там також можу: нехай перевірять.

Хазяїн почухав потилицю, але здаватись не збирався:

– Після неї вони тут нічого не знайдуть.

– Можливо, – усміхнувся Рей. – Але тижнів на два перевірки – твою лавку прикриють. Тож, щонайменше, збитки я тобі гарантую. А як же хвора дружина? Ще й діточок, мабуть, купа? А вони їсти хочуть кожен день.

Що спрацювало вірніше – хтозна, але товстун занервував:

– А, як ви їй що зробите? – все ще не здавався він.

– Якби я хотів їй щось зробити – зробив би ще тоді, як вона до моєї кімнати вломилась, – хмикнув Рей, кривлячись від чергового приступу головного болю. – Але вона, як тобі відомо, пішла цілою та неушкодженою. До речі, – розправив жилет на співрозмовнику, – відловила вона привида?

– Так! Так! – щасливо закивав той.

– І що це було? – його справді цікавило, чи дурила дівчина своїх наймачів.

– Якийсь невпокоєний, – продовжував на радощах, що його вже не трясуть, мов грушу, кивати головою товстун. – Шкоди від нього небагато, та налякати міг.

Що ж, в цьому вона була чесною. Ніхто не встиг зіпсувати дівчинку? Ну, то йому інтриганка й не потрібна, але ретельно перевірити не завадить.

– То, як з адресою? Чи мені у вартових поцікавитись? – дотискував Рей.

– Вона винаймає помешкання у кварталі ре Мірра, у Камали – домовласниці, – здався нарешті нещасний, насилу вичавивши з себе інформацію.

– От бачиш, – поляскав його по плечу, – це було не складно. Алхімік в місті є? – йому конче було потрібне щось від головного болю.

– На рогу того ж ре Мірра, – буркнув товстун. – Спитаєте – вам будь-хто покаже.

Рейнар рушив до дверей, але перед ними пригальмував й озирнувся:

– Тим, що ти називаєш вином, ліпше тарганів труїти – гарантовано здохнуть.

Їхати верхи, щоб привернути до себе ще більше уваги, Рей не став – надто Ейлім примітний, а Бонеста – не настільки велике місто, щоб цього не помітили. Вистачить й того, що він на постоялому дворі з ним вже й так притерся до очей.

Першим ділом чоловік вирушив до алхімічної лавки, де – о, щастя! – йому дуже швидко полічили його голову, взявши за це не таку й велику суму у зрівнянні зі столичними алхіміками. Раніше він на це й уваги не звернув, але не після того, як в нього конфіскували майже все, а повернули – мізер.

До будинку, котрим володіла якась Камала, шлях йому вказали там же. Це було зовсім поруч. Що він хотів? Ще й сам не розумів до кінця. Йому потрібен був хтось зі здібностями цієї дівчини й вона дуже вчасно йому підвернулась. І це «дуже вчасно» його бентежило. Він не надто вірив у щасливі випадковості, хоча інколи вони й траплялись. Проте з ним трапилась якраз нещаслива. І зараз йому треба з’ясувати особистість цієї мисливиці. По поверненню до столиці він це зробить більш доскіпливо – якісь зв’язки в нього все ж залишились, але не завадить й тут щось нарити.

Будинок виявився двоповерховою будівлею, зведений з добротного сіро-бурого каменю, й з двома флігелями обабіч нього. Його хазяйкою виявилась струнка сива жінка з ще досить привабливими рисами. Глянувши на її обличчя, Рейнар одразу зрозумів, що ця дама явно знає ціну словам, й розкидатись ними не звикла. Йому подобались такі, але не тоді, коли потрібна інформація.