Глава 3. Ліара

Чоловік трохи позадкував, не відпускаючи свою незвану гостю:

– Твій фамільяр?

– Є варіанти? – хмикнула вона.

Він стрімко розвернувся, вже прикриваючись нею:

– Тоді тобі немає чого боятись. Приборкай його!

– Відпустіть – і він сам приборкається, – підвела очі, розглядаючи чоловіка.

Вираз обличчя незнайомця у мерехтливому світлі свічок здавався хижим. Тремтливі вогники віддзеркалювались в його очах, чорне, розсипане по широких плечах, довге волосся виблискувало, і все це разом надавало йому флеру деякої зловісності.

Росомаха поволі наближалась, а її загрозливе гарчання посилювалось з кожним кроком.

– Ти ж не хочеш, щоб він постраждав? – Рей намагався роздивитись незнайомку й одночасно не випускав з поля зору небезпечну тварину.

– Повірте, – фиркнула вона, – першим постраждаєте ви.

Й на підтвердження слів дівчини, росомаха раптом обернулась в’юнкою куницею, що стрімко зникла з-під його погляду. Наступної миті він вже чув, як ця дрібна істота збирається по ньому з неймовірною швидкістю.

Відштовхнувши від себе мисливицю, Рей спробував перехопити дивного фамільяра, але той надто швидко носився по ньому, вивертаючись з-під рук. Дівчина, тим часом, спокійно всілась на єдиного стільця в кімнаті й, закинувши ногу на ногу, з нахабним виглядом спостерігала за марними лясканнями чоловіка по собі, мов би він намагався прибити набридливого комара.

– Відклич його! – Рейнар починав втрачати терпіння.

З росомахою, здається, було б легше справитись! Але ця дрібнота хоча б не кусалась! Проте, один раз все ж гризнула, поки він тримав кинджал біля горла її хазяйки.

– Як тільки почую від вас якийсь конструктив.

– Який тобі ще конструктив потрібен?! – він вже сам вертівся дзиґою.

– Припиніть для початку намагатись тицяти в мене кинджалом, – зухвало ошкірилась дівчина.

– Та кому ти потрібна?! – рикнув він, майже вхопивши нахабну куницю за хвоста. – В мене й кинджала в руках немає!

– Дем! – підвищила вона голос. – Досить!

За секунду, фамільяр лежав вже в неї на колінах, мирно скрутившись клубочком, начебто це не він тільки-но носився, мов навіжена блоха! Рей заправив сорочку, котра за час його вовтузіння з клятим фамільяром геть вибилась, й підібрав кинджал, що встиг відлетіти від нього на пару кроків.

– Хто ти?! – стрімко підлетів він до зухвалиці й навис над нею, упершись однією ногою у край стільця.

Його рука потяглась до каптура, щоб нарешті зісмикнути кляту ганчірку з голови зухвалиці, та на лікоть миттю застрибнув ошкірений фамільяр й погрозливо загарчав, демонструючи хоч і невеликі, та гострі ікла.

– Я сказав: прибери його! – Рей потроху втрачав рівновагу.

– Дем! – прикрикнула вона на свого помічника й злегка підвела голову, все ще не показуючи обличчя. – Навіть, якщо ви побачите мене, це вам нічого не дасть – ми не знайомі.

– Не люблю розмовляти з тінями! – процідив він й стягнув таки з її голови накидку.

Навіть в невірному світлі свічок було видно наскільки глибокого синього кольору її великі очі – просто затягували! Прямий ніс. Трохи захуді вилиці. Чорне, мов воронове крило, волосся й, в цілому, привабливе обличчя. Виглядала років на двадцять п’ять, й наївною не здавалась.

– Ти завжди вламуєшся до кімнат постояльців? – потягнувся рукою до її підборіддя, але, зачувши попереджувальне гарчання фамільяра, зупинився.

– Тільки в крайніх випадках.

– Навряд чи це був саме він, – Рей зняв ногу зі стільця й обперся об стіл. – Я б зрозумів, якби деворатор*, або хоча б тімора*.

Дівчина здійняла здивовано брову:

– Ви знаєтесь на їхній класифікації?!

– Де в чому розуміюсь, – невдоволено поморщився, оскільки не збирався розкривати свою особистість перед будь-ким, та чомусь його понесло.

– Ви – маг, – навіть не питала – стверджувала.

Ну, так: він же при ній свічки запалював пальцем.

– Це щось міняє?

– Якби знала – не лізла б. Хоча, – вона зацікавлено розглядала його, – не кожен маг здатен справитись з деворатором. Особливо, якщо спить спокійним сном. Хазяїн постоялого двору заплатив мені, аби я вичистила звідси цю потвору, оскільки йому не потрібен розголос про небезпечність перепочинку в нього. А тепер, – вона роззирнулась навколо, – завдяки вам мені знов треба шукати примару.

– Вона не є особливо небезпечною, – Рей плеснув вина у келих й, постоявши трохи замислено, простягнув його дівчині. – Пробач, другого нема.

– Для вас – можливо, а для людини виснаженої чи хворої – навіть дуже, – дівчина відмовилась від вина, хитнувши головою: – Мені ще те створіння ловити.

– Як тебе звати? – вихилив вино сам, поморщившись від його неприємного присмаку.

– Вам навіщо моє ім’я?

– Цікавість, – ошкірив він зуби хижим усміхом. – Не кожен день зустрінеш дівчину-мисливицю за привидами, – Рей підвів очі до стелі. – Особисто я знав двох, й обидві вже самі стали примарами.

– В мене здібності, – скривилась вона, не вперше почувши подібне на свою адресу.

– Уявляєш, – він злегка розслабився після порції вина на пустий шлунок, – в них вони теж були.

– Послухайте, – незнайомка підвелась зі стільця, – якщо у вас нема до мене більше ніяких претензій – я піду.

Рейнар хотів натиснути п’ятірнею на її плече, змушуючи сісти назад, але його миттю зайняла куниця, вкотре продемонструвавши свої зубки:

– Ти не відповіла, – просто обійшов дівчину, закриваючи собою відхід до дверей.

– Ліара! Достатньо?! – сердито блимнула синню своїх очей.

– Ти ж не з простих? Так, Ліаро? – в його голові потроху формувалась якась ідея, котру до кінця він ще не усвідомлював, але точно знав, що вона стосується цієї нічної візитерки.

– Пропустіть! – в її руці він помітив, як майнуло щось сизе, схоже на імлу.

– Володієш ілюзією?! – це був дуже рідкісний дар.

– Вас це не стосується! – він бачив, як вона почала обережно щось плести пальцями. – Якщо не хочете знов поговорити з росомахою, то ліпше відійдіть!