Глава 2. Нічна гостя

Рейнар миттю влипнув спиною в стіну й створив навколо себе вогняне коло. Магічне полум’я мало б висвітити привида, але поруч нікого не було. Таж, голос не примарився йому! Впевнившись, що поблизу нікого немає, він вже хотів прибрати захисне полум’я й рушити далі, як раптом хтось торкнувся його волосся, після чого війнуло затхлим повітрям склепу – якими б не були ці коридори, але раніше в них не було подібних запахів.

– Хто ти? – Рей випустив ще більше вогню з руки.

Та відповіддю було лише знущальне хихотіння та черговий повів, можливо, протягу, що ледь не згасив і смолоскип. Рейнар згустив перед собою повітря, запускаючи в нього вогняну стрічку, завертів його вихором й виштовхнув за межі захисного кола. Утворена воронка мала знайти жартівника, ким би він не був й, щонайменше, скувати його на деякий час. Але вона, покружлявши коридором, повернулась до кола, так нікого й не знайшовши.

– Маячня якась! – він проїхався п’ятірнею по обличчю.

Десь здалеку донеслось щось схоже на сміх, але, можливо, то вже був справді вітер, котрий вривався через отвір, що виводив до ріки, оскільки вихід був зовсім поряд. Війнуло вологим повітрям.

Тримаючи магічний вогонь напоготові, Рейнар вийшов на берег, продираючись крізь кущі, що густо поросли навколо тунельного проходу, повністю приховуючи його з зовнішньої сторони. Та, навіть, якби хтось знав – увійти не зміг би, оскільки вхід до підземелля маскувала ще й магія, до котрої в нього був ключ. Все, що побачили б пересічні зіваки за заростями – скелясту породу.

Кілька годин веслування, й він пристав до берега неподалік від невеличкого постоялого двору, де залишив свого коня – свого улюбленця Ейліма. Вороний, чорний, як ніч, той скидався на чистокровного аристократа серед своїх співродичів. Його шовковиста грива й оксамитова шкіра аж вигравали в сонячному сяйві, поки сам він зверхньо поглядав на тих, хто мимоволі починав милуватись ним – наче знав про свою неповторність.

– Ейлім, красунчик, – гладив по морді скакуна, поки той обурено фиркав, оскільки був страшенним ревнивцем, котрий вважав, що головна увага хазяїна має належати йому і лише йому, й дуже не любив залишатись в подібних місцях.

Кількахвилинних пестощів в купі з задобренням морквиною вистачило, щоб бути прощеним власним конем. Через пару годин вони зупинились на більш пристойному постоялому дворі – «Веселий самітник». Це був далеко не той заклад, до котрих Рейнар звик, але хоча б відповідав мінімуму тих вимог, котрі він звик пред’являти до подібних установ. До того ж давав гарантії, що йому не доведеться перетнутись з кимось зі знайомих. Стійло для коня теж було досить прийнятним й, заплативши за все одразу, чоловік піднявся до винайнятої на одну ніч кімнати, куди й замовив подати вечерю.

Кілька годин веслування та прогулянка свіжим весняним повітрям позбавила запропоновані блюда будь-яких недоліків: Рей навіть задоволення отримав. Вино, щоправда, було паршивим, та промочити горло згодилось.

Загасивши свічки, Рейнар впав на ліжко, не роздягаючись: в таких місцях краще бути напоготові. Меч він розмістив у головах. Під подушку вклав кинджал, котрий був налаштований реагувати на небезпеку, якщо вона йшла від людей, висмикуючи хазяїна зі сну, або ж просто вламуючись противним дзижчанням до його голови. Сон швидко потягнув його до своєї царини, де він знов ніжився в обіймах Алінор.

Її шовковиста гладенька шкіра була просто створена для пестощів, й бажання торкатись цієї досконалості було непереборним. Ніжно ковзати по ній пальцями, щоб відчувати легке тремтіння у відповідь. Погладжувати долонями, збурюючи прискорене серцебиття. Торкатись цілунками, щоб насолоджуватись свіжим ароматом травневих конвалій з домішкою приємно солодкуватої вербени, що линув від неї.

Він занурювався п’ятірнею до її блискучого м’якого золотавого волосся. Ловив пристрасне дихання, п’ючи його з розпашілих вуст. Накривав собою, розчиняючись у дурманливо-п’янкому збудженні, поки їх тіла сплітались у божевільному танці.

Вона була просто довершеністю в усьому! В кожному русі, що змушував його прагнути злитись з нею! В кожному стогоні, що вибивав з нього залишки здорового глузду! В кожному доторку, що доводив його до нестями, і він ладен був перебувати в цьому божевіллі нескінченно!

Та життя було несправедливим. Він мав нещастя закохатись в сестру спадкоємця трону. І вона відповідала йому взаємністю. Навіть, коли Еліан – його друг Еліан – став Еліаном Третім після смерті свого батька, їхні стосунки продовжувались, й вони попри все мріяли про весілля, наївно вважаючи, що люблячий брат ніколи не дозволить зробити свою сестру нещасною.

Але одного разу його викликали до короля й поставили перед фактом, що заміжжя Алінор – справа вирішена й має державне значення. Таримія на межі війни й потрібне потужне фінансування армії, а забезпечити його в цій ситуації може лише лорд Тайран ле Рандар, про казкове багатство котрого ходило багато чуток. Та з огляду на розмах життя тоді ще радника короля з питань торгівлі, це було недалеким від правди. В Рейнара навіть промайнула шалена думка відшукати факти зловживань того, але це виявилось марним – за ним не було нічого, або ж він дуже майстерно маскував свої махінації, якщо вони насправді були.

Зрештою, король просто припер друга дитинства до стінки, апелюючи до присяги, гідності, совісті, патріотизму й ще хтозна-чого. Про колишню дружбу також згадав…

– Облиш її, Рею! Це – вирішено! Я маю думати про державу і, як би жорстоко це не звучало, маю за її добробут розплатитись власною сестрою! Вона не буде скривдженою: лорд Тайран давно закоханий в Алінор й заприсягся зробити майбутню дружину щасливою, – схоже, цим він просто зручно заспокоював себе й свою совість. – До того ж я слідкуватиму за ним: ти знаєш – я люблю свою сестру.

– Але державу ви любите більше, Ваша Величносте!

– Так! Морок тебе забери! – обличчя короля налилось кров’ю й на тлі золотавого волосся здавалось ще більш червоним. – На мені лежить відповідальність за всі життя королівства. Що, у зрівнянні з цим, значить життя однієї людини?!