Глава 1. Хто ховається у темряві?

– Тобі час, – прошепотіла вона йому в губи, відстороняючись від нього.

Як же не хотілось йому відриватись від неї й знов нестись до ненависної зараз столиці! Але спроба відвоювати привабливі вуста наново виявилась марною.

– Я не жартую: скоро повернеться чоловік, – її тендітні пальці лягли на його губи. – Хочеш стати посібником для його некромантських експериментів? То він швидко тобі це організує.

Ні! Перетворитись на слухняну ляльку некроманта в нього бажання не було. Невдоволено зітхнувши, поцілував її в щоку, котру вона швиденько підставила:

– Я вдячний тобі, Алінор, що врятувала мою репутацію… заплямувавши свою при цьому.

Її сміх розсипався переливчастими дзвіночками:

– Гадаєш, мій братик не в курсі наших з тобою відносин, Рею? – вона різко стихла. – Не будь таким наївним!

– Ну, поки я очолював Службу безпеки короля – він точно був не в курсі.

– Навряд чи він забув про ті, котрі були між нами до мого заміжжя, – жінка легким рухом зіскочила з ліжка й накинула пеньюар, зробивши це так звабливо, що його серце знов шалено закалатало.

– Пам’ятати про колишнє – не означає бути в курсі про нинішнє, – він натягнув штани й вже застібував сорочку. – А здогадки – не є фактами. Ти ризикувала, Алінор.

– Звісно, ризикувала! – жінка розпливлась глузливою посмішкою. – Ризикувала позбавитись такого неперевершеного коханця! – вона спіймала його напружений погляд і примирливо усміхнулась, простягнувши руку до нього. – Рею, коханий, ти ж знаєш, що ти моє єдине кохання – був, є і будеш. Але нічого вже не змінити, на жаль. Дякувати, що Еліан цінує твої здібності, і ще пам'ятає про вашу дружбу. Інакше, боюсь, мені довелося б тебе оплакувати.

Чоловік завмер:

– Він наказав припинити наші зустрічі?

Алінор наблизилась до нього впритул, збуджуючи в ньому надто непереборне бажання зірвати з неї таку недоречну зараз мереживну ганчірку – хай і від найкращих майстринь Таримії – й вп’ястись мало не зубами в її граційну шию, де так спокусливо билась під шкірою жилка. Підвівши руку, жінка невагомо торкнулась його щоки, звабно проїхавшись по ній своїми кігтиками:

– А це має значення?

– Не хочу, щоб в тебе були неприємності через мене, – він перехопив її зап’ястя, припадаючи хоча б до нього пристрасним поцілунком.

– Які?! – знов розсміялась вона, мліючи від його гарячого доторку. – Мій брат сповістить мого чоловіка, щоб той розлучився зі мною й позбавив корону своєї фінансової підтримки?! Не сміши мене!

– Все ж я не хочу наражати тебе.

– Я вмію замітати сліди, любий, – губи Алінор торкнулись його щоки. – Знайди той клятий діамант, й в нас з’явиться набагато більше можливостей бачитись.

Вдовольнятись безбарвним доторком до щоки Рейнар не збирався й, притягнувши до себе коханку, пристрасним поцілунком вп’явся в її губи. Але та завжди відрізнялась невблаганністю: якщо вже сказала «ні!», то вмовити передумати було марною працею. Тож, пристрасть вийшла односторонньою.

– Рей! – її подих ковзнув його шкірою бентежним доторком. – Досить!

Залізна жінка! Та цим вона його й захоплювала.

– Ти – безжальна! – зітхнув він.

– Та невже?! – її очі зіщулились, обдаючи сталевим холодом. – В тебе лише пів години, щоб не перетнутись з одним не дуже жартівливим некромантом. І єдині жарти, що він розуміє, тільки чорні.

Так, чутки про канцлера Тайрана ле Рандара ходили різні й, інколи, лякаючі. Розповідали, що він міг створити живого мерця так, що ніхто й не запідозрив би його мертвості. Й нібито таких півмертвих ляльок на його некромантському ланцюгу було вдосталь. І в якості шпигунів – також. Але доказів не було. Навіть Алінор не вдалось щось дізнатись. Тож, перетинатись з ним бажання не виникало навіть просто так.

– Зупинишся в «Чорній лілеї»? – Алінор злегка підштовхнула його до дверей, що вели до підземних коридорів замку ле Рандарів й виводили на берег ріки Саміри, де Рейнар залишив човна.

Кожного разу – під кінець весни – канцлер відвозив дружину й доньку до родового замку подалі від придворних інтриг й спертого столичного повітря, наполягаючи, що дитині тут явно краще, ніж посеред кам’яних нагромаджень міста. Та й дружина від заміського життя значно свіжішала. А от Рейнару такий променад лише додавав клопоту: день верхи, та кілька годин річкою, щоб не траплятись нікому на очі. Проте, Алінор була варта й не таких незручностей!

– Ні! – хитнув головою. – Надто помітно. Переб’юсь у «Веселому самітнику».

– Радник короля, – усміхнулась жінка, – у дірі посеред торговців та п’яниць!

– Колишній – забула додати, – перебив він.

– Не надовго, мій милий, – ще раз невагомо торкнулась цілунком його щоки й виштовхала до підземного коридора.

Випустивши з пальця іскру, Рейнар запалив смолоскип й рушив довжелезним лабіринтом. Його ніколи не лякали підземелля, в котрих він полюбляв в дитинстві відшукувати пригоди на свою й кузенову голови, за що їм добряче діставалось від батьків. Та їх з Дам’єном це не зупиняло. Найкращі були часи! Шкода, шляхи з часом розійшлись, але про це він згадувати не любив. 

Сьогодні ж в цьому коридорі щось було не так: явно відчувалась чиясь присутність. І добре, якби когось з людей – майстерність бою він відточував постійно, але зараз по його шкірі пронеслись морозяні голочки. Це могло означати лиш одне – в підземеллі причаїлась якась потойбічна істота. Він завжди відчував їхню присутність саме так.

Проти звичайних привидів було достатньо вогню з його магічного резерву, хоча більшість примар були цілком безпечні й лякали хіба що юних леді, котрим від природи не дісталось й краплі магії. Але траплялись й справжні монстри: ці могли випити з людини всі життєві сили, оскільки були вічно голодними. З ними було складніше. Особливо з девораторами – ці тварюки занурювали людину до ілюзій й, поки вона насолоджувалась вигаданими сценами життя, з неї це саме життя витягували. А ілюзії захоплювали зненацька. Якщо жертва встигала усвідомити пастку, то шанс з неї вирватись в неї був, хоч і залежав від власних сил – бажано магічних.