Епілог. Тис назавжди

Сонце повільно сідало за темний хребет Чорногори, забарвлюючи Чорний Черемош у теплий, золотаво-багряний колір. Річка текла спокійно, виграючи кришталевими перекатами там, де колись ревли дизельні бурові установки Мельника. Вона повністю змила з себе бруд, цементний пил та мастило, але назавжди зберегла пам’ять про тих, хто тримав її межу.

На ґанку старої, але дбайливо відновленої гражди Богдана Мартинюка сидів Данило. Його колишня поліцейська форма давно пилилася в шафі його коломийської квартири. Тепер він був лісником, новим доглядачем Верховинського заповідника. Його обличчя змужніло, вкрилося бронзовою гірською засмагою та сіточкою дрібних зморшок біля очей, а на правому передпліччі все так само тьмяно виблискувала тонка срібляста лінія — знак Юстини, що зрісся з його шкірою назавжди.

З хати тихо вийшла Дзвінка. Її довге темне волосся вільно спадало на плечі, а на шиї поблискувало нове намисто, зроблене з чистого річкового перламутру, який вони принесли з Галича. Вона тримала за руку маленьку дівчинку з великими, неймовірно глибокими зеленими очима. Дівчинка з цікавістю вглядалася в гущавину смерек, де вже починали згущуватися вечірні сутінки.

— Вони прийшли привітатися, — тихо мовила Дзвінка, киваючи в бік лісового берега річки.

Данило підвівся, притулившись плечем до теплого дерев'яного одвірка.

Там, на самій межі між світлом сонця, що згасало, та густою тінню вікових тисів, повільно проступила висока постать Чугайстра. Він не наближався до хати — просто стояв, величний і спокійний, тримаючи свою велетенську руку на стовбурі прадавнього дерева. Поруч із ним, прямо на дзеркальній поверхні Черемоша, на мить спалахнула чиста, напівпрозора постать річкової діви, яка з тихим, кришталевим сміхом розчинилася в бризках води.

Світ навколо них дихав спокоєм. Межу тримали ті, хто мав залізо в руках, прадавню землю під ногами та чисту, невпинну воду в самому серці.