Розділ 5. Водяні ляльки

Чорне дзеркало озера вибухнуло.

Вода більше не була спокійною — вона піднялася брудним, олійним валом, який з гуркотом ударив у береги залі. З глибини почав підніматися густий, крижаний туман, що пахнув річковою тлінню й мокрим піском.

І з цього туману почали виходити вони.

Це не були привиди чи ефемерні тіні. Це були водяні ляльки — страшні, матеріальні фігури, зіткані з річкового мулу, закам'янілої глини та уламків старого річкового дерева. Їхні рухи були ламаними, неприродними, наче ними керував божевільний ляльковод через підземні течії. На місці їхніх очей світилися такі ж перламутрові мушлі, якими була оздоблена Книга.

— Вони хочуть жити, Даниле! — кричав Маркіян, його голос зривався на вереск. — Вони хочуть тепла! Віддай їм своє!

Одна з водяних істот — велетенська фігура з уламками старого човна замість хребта — з дивовижною швидкістю метнулася до Данила.

Капітан вистрілив. Три постріли впритул розірвали темряву підземелля. Кулі пройшли крізь водяне тіло, вибиваючи фонтани брудних бризок, але істота навіть не сповільнилася. Слизька, холодна рука з мулу стиснула горло Данила, піднімаючи його над мокрою підлогою.

Повітря миттєво закінчилося. Перед очима попливли червоні плями. Данило чув, як у його голові шепочуть тисячі голосів тих, хто колись потонув у цих водах — вони кликали його до себе, обіцяючи спокій і прохолоду на дні.

— Даниле! — крик Дзвінки пробився крізь цей шепіт, як чистий удар дзвона. — Не бийся з річкою! Шукай те, що тримає камінь!