Розділ 4. Спокута водою

Вони вийшли до величезної підземної зали. Її склепіння губилося десь у темряві, а в центрі лежало озеро з абсолютно чорною, дзеркальною водою. Жодної зморшки на поверхні, жодного руху. Вода здавалася твердою, як полірований базальт.

На протилежному боці озера, прямо на білому вапняковому виступі, стояв вівтар. На ньому лежала Книга Пракореня — обтягнута старою, потрісканою шкірою, інкрустована тьмяним річковим перламутром, який світився фосфоричним, сизим світлом.

Біля вівтаря на колінах стояв старий.

Це був Маркіян. Його дорогий вовняний піджак був брудним від вапнякового пилу, а біла сорочка намокла й прилипла до худих плечей. У його руках не було зброї — лише старий металевий кухоль, яким він черпав воду з чорного озера й виливав її собі на голову, щось тихо шепочучи.

— Маркіяне! — Данило направив на нього промінь ліхтаря. — Руки так, щоб я їх бачив! Поліція!

Старий повільно повернув голову. У світлі ліхтаря його обличчя виглядало страшним — зморшки здавалися глибокими тріщинами на сухій глині, а очі були повністю залиті темрявою, без зіниць і білків.

— Поліція... — Маркіян хрипко розсміявся, і цей звук відлунив під склепінням десятки разів. — Який закон, капітане? Той, що дозволив змити мою родину під час повені дев'яносто восьмого? Коли дамбу вище за течією відкрили, щоб врятувати дачі чиновників у долині, а мою хату знесло разом із моєю дружиною й сином? Де був твій закон тоді?

Данило на мить заціпенів. Він пам’ятав ту повінь. Тоді він був ще зовсім молодим опером, але масштаби тієї трагедії закарбувалися в пам'яті на все життя.

— Я не хочу влади, Коваль, — старий підвівся, його голос став твердим, налитим страшною, нелюдською силою. — Я не Мельник з його дурними ідеями про очищення. Я просто хочу, щоб Дністер повернув своє. Щоб він змив усю цю брехню, яку ви називаєте містом. Книга Пракореня відкриє засув підземних вод. І тоді ми всі будемо рівні — на самому дні.

Він різко опустив руку в чорну воду озера.