Розділ 2. Сліди на білому

Підйом на Замкову гору виявився важким. Біла глиняна стежка під ногами кришилася, засипаючи берці Данила дрібним вапняковим відсівом. Трава на схилах вигоріла до стану сухої соломи, яка з тріском ламалася під ногами.

Данило йшов першим, тримаючи руку на кобурі. Поліцейський інстинкт змушував його сканувати кожен кущ, кожен виступ старої цегляної кладки фортеці, що височіла над містом. Але на горі панувала повна тиша. Лише вітер ганяв сухе листя порожнім подвір'ям Галицького замку.

— Дивись сюди, — Данило зупинився біля заваленого проходу, що вів до занедбаних порохових погребів.

Тут, на свіжому шарі вапнякового пилу, чітко виднілися глибокі сліди. Це не були тактичні черевики Мельника чи гумові чоботи місцевих рибалок. Це були сліди важких, класичних чоловічих туфель із тонкою шкіряною підошвою — взуття міського інтелектуала, який не звик ходити горами, але чітко знав, куди прямує.

Поруч на землі лежала зів’яла, почорніла гілка тису. Її принесли сюди здалеку, як маркер, як ключ, що мав відкрити браму.

— Це Маркіян, — тихо сказала Дзвінка, торкаючись пальцями сухої гілки. — Він приніс сюди отруту наших лісів, щоб розбудити те, що тисячу років спало в білому камені.

Данило ввімкнув ліхтар. Його промінь прорізав густу, вологу темряву, що дихала з глибини підземелля. Замість звичного запаху сирості чи підвальної цвілі, назустріч їм війнуло важким, солодкуватим смородом стоячої води, річкового мулу та гнилого очерету.

— Тримайтеся за моєю спиною, — Данило витягнув ніж і зробив перший крок у темряву.