Розділ 1. Вапняковий пил

Галич зустрів їх не карпатським затишком смерек, а задушливою, майже мертвою липневою спекою. Дністер тут, на відміну від шаленого й пінистого Чорного Черемоша чи підступного Пруту, тече поважно, важко, прорізаючи глибокі каньйони крізь білі вапнякові кряжі. Повітря над річкою тремтіло від гарячого марева й було густим від пилу, який вітер заносив із навколишніх кар’єрів. Цей дрібний, білястий наліт осідав на губах і перетворював усе навколо на монохромну, вицвілу картину.

Данило припаркував старий «УАЗ» на околиці міста, під тінню заваленого кам'яного паркану. Його права рука, перев’язана свіжим медичним бинтом, нила від опіку, що залишися після Шепарівської ГЕС. Але найгірше було інше: під бинтом, глибоко в м’яких тканинах долоні, свербіло так, наче під шкірою ворушилися дрібні, розпечені річкові камінці.

— Тут інша земля, Даниле, — тихо мовила Дзвінка, не поспішаючи виходити з машини. Вона притискала до грудей вовняний ліжник, у який тепер були загорнуті дві Книги — Першопричини та Скресання. — Тут немає лісової м'якості. Це кістки землі. Галич стоїть на шарах, які пам’ятають ледь не всесвітній потоп і перші людські сльози. Прут — це розгнівана дитина. А Дністер... Дністер — це втомлений старий, що задовбався ховати тих, хто приходить на його береги зі зброєю та жадобою.

Данило мовчки витягнув з кишені ніж-пластун. Його срібне лезо Юстини більше не грілося, як у Верховині, й не вібрувало дрібним струмом, як під Коломиєю. Воно покрилося тонким, крижаним інеєм, що миттєво танув на гарячому подільському повітрі й стікав прозорими краплями на пиляний асфальт.

— Ходімо, — сухо кинув капітан. — Треба закінчити це, поки вода знову не почала пахнути залізом.