Розділ 2. Шепарівський затвор

Шепарівський ліс зустрів Данила не затишним шелестом листя, а глухим, вібруючим гулом дизельних двигунів. Величезні гусеничні бурові установки вже вгризалися в круті береги Пруту, залишаючи після себе глибокі шрами на тілі землі. Річка в цьому місці була затиснута з обох боків високими глиняними схилами, вкритими густим дубовим лісом.

Данило йшов уздовж берега, ховаючись у тіні дерев. Запах мастила, солярки та свіжозрізаного дерну перебивав природний аромат лісової прохолоди.

Прут виглядав хворим. Вода біля берегів була каламутною, сірою від цементного пилу, який змивали з будівельних майданчиків. На поверхні води плавали темні райдужні плями мастила.

Він дістав з кишені залізну пластину Юстини. Що ближче він підходив до бурової зони, то сильніше метал починав вібрувати в його долоні. Це була дрібна, часта вібрація, схожа на електричний струм низької напруги.

Раптом з-за дерев почувся різкий, металевий звук удару — це важкий молот почав вбивати першу залізобетонну палю в дно річки.

Земля під ногами Данила помітно здригнулася. В ту ж секунду вода в Пруті, яка досі ліниво текла вздовж берега, раптом піднялася на кілька сантиметрів, і до берега прибило велику кількість річкових мушель.

Намисто Дзвінки. Данило миттєво згадав цей звук.

Він озирнувся. На протилежному березі, прямо на краю глиняного урвища, де коріння старого дуба зависло над водою, стояла Дзвінка. Її біла сорочка була брудною від глини, а темне волосся розвівав холодний вітер, який раптово піднявся з боку річки. Вона дивилася не на Данила, а на залізобетонну палю, яку забивали в воду.

Кожен удар молота відзивався на її обличчі болісною гримасою, наче метал забивали прямо в її власне тіло.

—     Вони пробили першу вену, Даниле! — крикнула вона через річку, і її голос дивним чином перекрив навіть гуркіт бурової установки. — Річка стікає кров’ю. Якщо вони заб’ють третю палю, Друга Книга відкриється сама, але вона не коритиметься їм. Вона просто знищить це місто!

З боку будівельного вагончика, що стояв на вершині пагорба, вибігли троє чоловіків в охоронній формі з собаками. Вони помітили Данила й рушили до нього.

—     Гей, ти! Що ти тут винюхуєш? Це приватна територія! — закричав один із них, відпускаючи з повідка великого ротвейлера.

Пес із хрипким гавкотом кинувся на Данила, оголюючи ікла.

Капітан не став вихоплювати зброю. Він швидко дістав з кишені жменю сухого полину, змішаного з сіллю, яку завжди носив із собою після зустрічі у Верховині, і кинув її прямо під лапи пса.

Собака раптово зупинився як укопаний, жалібно заскавучав і, підібгавши хвоста, кинувся назад до господарів. Охоронці зупинилися в замішанні.

—     Назад! — Данило показав їм своє посвідчення, тримаючи його в лівій руці поруч із залізною пластиною. — Поліція. Будівництво призупинено через загрозу екологічної катастрофи. Не підходьте до води.

У цей момент з кабіни бурової установки вийшов Володимир Мельник. На ньому був чистий тактичний одяг, а на його блідому обличчі не було жодних емоцій. Навіть опік на його шиї тепер виглядав як частина військового маскування.

—     Ти наполегливий, капітане, — Мельник повільно спустився металевими сходами на землю. — Але твій закон не має сили проти інженерних розрахунків. Дамба буде збудована. А річка… річка просто поверне свій борг природі.

Він підняв руку, і Данило помітив, що на його зап’ясті тепер тьмяно світиться таке ж чорне тавро тисового опіку, але ширше й виразніше.

—     Забивайте третю! — коротко скомандував Мельник оператору бурової машини.