Частина третя

Руки затремтіли, серце пекло і шипіло, ніби його облили сірчаною кислотою; стара рана знову закровоточила і з неї потекла гаряча цівка крові. Ні, то була не кров, то були сльози, що солоним водоспадом течуть по моїй щоці. Виходить цей чоловік був моїм батьком.

Мені захотілось вити від болю, розтрощити будинок з усіма його шизонутими мешканцями. У цей момент я не пожаліла б навіть малої Поллі, попадись вона мені під руку.

З пересердя я швиргонула щоденник, ніби це він був винен у всіх моїх бідах, на підлогу, але тут таки його й підняла та пригорнула до себе, адже він і старий малиновий шалик були тепер для мене найціннішими речами в світі.

Я опустилася на коліна і ще разочок пробігла очима по татовому щоденнику. Декілька сльозинок важко впали на одну з сторінок, залишивши після себе сині клякси. Поки я його гортала, перед очима пробігали картинки з життя, що було тут описане. Холодною рукою я витерла сльози і схопила себе за коліна, аби ті перестали тремтіти. Як же це не чесно! Невже усі люди з надприродними можливостями приречені на жалюгідне існування й цькування? Невже усі вони повинні виборювати собі право на крихітний шматочок щастя? Чому?! У чому ми винні?!

Мені захотілося кинути все, впасти на ліжко і забутися в голосінні, але я вчасно опанувала себе, занадто вже багато питань залишилося після прочитаного. Чому щоденник потрапив мені до рук саме зараз, чому Бленкінгсайд не віддав мені його одразу, як того й хотів батько?

Ну авжеж, яка ж ти, Елізабет, дурепа. Це був його підступний план заманити тебе в пастку. Так, це цілком у його дусі. Він знав, що я вимагатиму правди і таким чином надіявся прив'язати мене до цього жахливого місця, але навіщо? Щоб я стала ще одним експонатом у його колекції виродків?

Ні, дорогенький, тепер я точно звідси втечу. Я примушу тебе виконати свою обіцянку мене відпустити, от побачиш.

***

Я залишила щоденник на ліжку і вийшла з кімнати. Годинник пробив другу ночі, усі мешканці пансіону вже міцно спали, але мені було байдуже, Бленкінгсайд не помилився, мій мозок жадав правди і тепер мене не зупинить ніщо.

Перед очима у мене пливло чи то від нервів, чи то від втоми. Мої ноги стали ватними і не слухалися, мене гойдало від однієї стіни до іншої, ніби я йшла по палубі корабля. У вухах стояв гул і думки сплуталися, я була знесилена, мов вичавлений апельсин, з якого місіс Сміт робить сік для наших гостей.

Я піднялася на другий поверх… потім на третій, здається, поки я йшла, то випадково заділа одну з картин на стіні, бо крізь пелену туману я почула, як щось з гуркотом упало позаду мене, але я навіть не звернула на це уваги. Зараз у мене була тільки одна ціль – Едмунд Бленкінгсайд. Я вискажу йому все, що в мене накипіло. Цей хитрий змій з зеленими очима заманив мене у своє лігво, але я не з тих, що швидко здаються. Уявляю вираз його красивої витонченої пики, коли я скажу йому, що попри усі його старання я вирішила покинути Чорний Блават.

За місяць роботи в пансіоні я помітила за Бленкінгсайдом одну дивну звичку. Він ніколи і ні за яких обставин не залишав двері свого кабінету відчиненими, але коли я дісталася туди, то з подивом побачила, що двері були розпахнуті навстіж й звідти ллялось тьмяне світло свічки.

Ніби передчуваючи щось недобре, я тихо увійшла в кімнату, намагаючись не створювати зайвого шуму. Дві темні постаті, які я там побачила, щось старанно шукали серед Бленкінгсайдових речей і навіть не помітили, як я увійшла. В кабінеті панував тотальний безлад, на підлозі валялися стоси газет, які збирав Бленкінгсайд, а безцінні книги було безжалісно розкидано по всьому кабінеті, наче якесь сміття.

Полум’я свічки тьмяно, але освітлювало кімнату і я зрозуміла, що цими двома постаттями були ніхто інші, як самотня вдова місіс Ібсен і її малолітня донька Емма. Від несподіванки я зачепила рукою край срібної таці, що стояла на столі і вона з брязкотом упала додолу.

Дві темні фігури різко обернулися і витріщилися на мене.

Це був жах.

Зіниці місіс Ібсен звузилися, ніби в кішки, і стали жовто-зеленими. Мені навіть здалося, що вона зашипіла і вишкірила зуби, побачивши мене. Ні, це була не людина. Це була якась потойбічна істота, відьма, якою нас лякали старші дівчата в школі Сітні. Вона свердлила мене своїм поглядом і в її очах читалися невимовна лють і відраза. Я зрозуміла, що побачила те, що мені не варто було бачити.

Мої долоні спітніли, так завжди бувало, коли я хвилювалася, але тепер це не було банальне хвилювання, ні, це був звіриний страх, який відчуває жертва, загнана у пастку. Я зробила декілька кроків назад, з надією, що ще не пізно втекти, але за моєю спиною вже стояла дочка цієї істоти, тож тепер я опинилася між двох вогнів.

Так, наразі вона дійсно була схожа на свою матусю. Такі ж котячі очі, які якби могли, то спопелили б мене лишень одним-єдиним поглядом. Мабуть, у той момент моє серце билося щонайменше 120 ударів за хвилину.

Місіс Ібсен, чи ким вона тоді була, наблизилася до мене в притул так, що нас розділяло всього декілка кроків, а її дочка стояла позаду мене і я шкірою відчувала її холодний крижаний подих.

Скільки ж іще бід принесе мені цей пансіон? А всього-на-всього місяць тому я жила простим життям вуличної крадійки і знати не знала про існування усіляких там кратенів, отайота чи відьом з котячими очима.

В той момент мені захотілося просто вмерти, розчинитися, ніби мене ніколи й не існувало. І, схоже, що місіс Ібсен могла надати мені таку можливість. Вона схопила мене за горло і я зрозуміла наскільки сильною, я навіть сказала б надприродно сильною була ця жінка. Вона підняла моє худеньке тільце вгору так, що я майже не діставала стопами до землі. Мої ноги безпорадно задригалися в повітрі, а з горла вирвався чи то крик, чи то спроба вхопити бодай краплю повітря.

Рука відьми все сильніше й сильніше стискала мою тонку, лебедину шию, ніби лещата коваля. Вона промовила чи то пак просичала мені: