Щоденник

Мене звати Джон Рональд Льюїс. До семи років я був звичаюною, нічим не примітною дитиною з кучерявим волоссям і густим ластовинням на обличчі. Хоча ні, дещо таки робило мене незвичним. Я ріс замкнутим, у мне ніколи не було справжніх друзів, усі мої однолітки цуралися мене, а на тих одиниць, що наважувалися зі мною подружитися, чекали невдоволені погляди їхніх батьків, які у будь-який спосіб намагалися огородити своїх чад від спілкування з «отим диваком Джоном». Чому вони називали мене диваком, я тоді ще не міг зрозуміти, проте щоразу, коли я навертався на очі якійсь літній пані чи простому робочому, що проходив повз, вони нагороджували мене поглядом, в якому чітко читалася злоба, ненависть і навіть незрозумілий мені страх, а потім поспішно відводили від мене очі і йшли мовчки або додавали декілька «лагідних» слів, мовляв: «Чого верячилось, щеня?», – чи щось на кшталт того. Чи була для мене така поведінка образливою? Не буду лукавити, так, була. Я частенько запитував маму, чому жителі міста так мене не люблять, але вона завжди була дуже заклопотаною жінкою і їй ніколи було звертати увагу на мої запитання. Ще б пак, адже окрім мене у неї було ще четверо моїх малолітніх братиків і сестричок, які до слова, також не надто любили моє товариство, що вже казати про сторонніх осіб.

Проте через місяць потому як мені виповнилося сім років, в моєму житті сталася жахлива подія, що навіки змінила його. Того ранку я, як і завжди сам-самісінький грався у дворі поблизу мого будинку. Раптом я помітив як сусідський хлопчик, Вільям Бейтс, і його закадичні товариші по бійкам і різноманітним пакосним витівкам, мучили безпритульного старого пса. Він був настільки кволим і немічним, що навіть не міг опиратися, а просто скавчав, мовчки терпівши копняки та образи. Мені тут таки стало шкода тварини, щось у ньому нагадало мені мене самого і я, благородний дурень, вступився за собаку.

– Не чіпайте його! – вигукнув я, загороджуючи пса своїм кволим дитячим тільцем.

Вільям Бейтс, який був явно ошелешений таким поворотом подій, вмить перевів свій гнів на мене.

– Га-га, – придуркувато зареготав він. – Ви тільки погляньте: одна шавка заступається за іншу. Ану хлопці провчімо цього жовторотика, щоб знав наступного разу своє місце, – мовив Вільям, по-діловому закатавши рукава і вперши руки в боки.

Один з Бейтсових приятелів (Божечки, я навіть не пам’ятаю, як його було звати!) вдарив мене в обличчя і розсік верхню губу. Від болю і образи по моєму тілу пробігла хвиля шаленої люті, я стиснув кулаки так, що мої нігті болячи врізалися в шкіру. Несподівано я відчув шалений приплив енергії у руках, це було так, наче мене хтось обілляв з відра, в якому були усі багатовікові образи, які мені доводилося терпіти і я відчував, що мені треба помститися за це. Ось тоді я і надумав скоїти найжахливіший вчинок у своєму житті.

Недалеко від мене і шайки Вільяма Бейтса лежав плаский камінь з загостреним кінцем. Він був завбільшки з добрячу долоню дорослого чоловіка, він і досі сниться мені у кошмарах, то ж не дивуйтесь, що я так добре можу його описати.

Я простягнув руку і наказав каменю летіти в бік мого кривдника. Раптом хлопчик зойкнув, скрутився від болю і упав на зелену траву.

Мертвий.

Камінь влучив, як раз у скроню бідоласі. Після того випадку моїй сім’ї навіть довелося переїхати в інше місто, та легше від того не стало. Я всі свої двадцять сім років був відлюдником і тільки моя кохана дружина змогла хоч трішки прикрасити моє сіре самотнє життя. Я дивувався, як така мила і чарівна дівчина погодилася вийди за мене заміж, але дні прожиті разом із нею були, безсумнівно, найщасливішими у моєму житті.

Три місяці тому у нас народилася прекрасна донечка з ніжними рум’яними щічками, як у її матері, і трішки керпатим носиком (це у неї, на жаль, від мене), та не встиг я як слід натішитися радощами простого сімейного життя, як став помічати за малою дивні, просто-таки жахаючі речі. Якось я читав своїй крихітці стару ірландську казку перед сном і відчув, що книга, яку я тримав у себе в руках, проти моєї волі сама почала підніматися в повітря. Вона зависла на декілька секунд у просторі, а тоді майже безшумно впала мені під ноги.

Дівчинка гучно розсміялася через свою витівку, але мені від того сміху стало тільки лячно. Я розумів, що з нею відбувається, тому що те саме колись відбувалося зі мною. А що як моя донечка стане таким же малолітнім вбивцею, як і її батько? В думках промайнула знайома сцена з Вільямом Бейтсом і його компанією.

Ні, нізащо.

Якщо моя донька має виростити таким самим монстром, як і я, то як люблячий батько, я у будь-який спосіб маю огородити її від цього. Не гаючи часу, я наступного ж ранку, коли ще всі спали, поцілував маленьку на прощання і зібравши необхідні речі, відправився у місто мого дитинства. Місто, де все почалося.

13 серпня

Як і слід було очікувати мене там ніхто не впізнав і я зміг розговорити місцевого п’яничку, який повідав мені дуже цікаву історію, звичайно ж, за умови, що я пригощу його безкоштовною випивкою.

– Ну-у, – протягнув чоловік, спорожнивши чергову склянку, – не знаю як щодо людей, які рухають предмети поглядом, але мій татусь розповідав мені, що колись був закоханий у справжню відьму, що жила у місті, де виріс мій татко, хай земля йому буде пухом. Казала йому мати, щоб він менше пив, а той не слухав, і от після чергової гулянки зі своїми друзяками напився аж до чортиків. Потім поплентався додому, та так і не дійшов. Перечіпився десь і впав замертво. Моя дружинонька, гримза стара, теж мене пиляє, мовляв, що і я так колись закінчу, та я ж не мій батько, у мене і здоров'я міцніше, і дозу я свою знаю, – мовив він, наостанок гучно гикнувши, мов індик.

«Угу. Дозу він свою знає, а вже п'яту чарку захлеснув», – подумав тоді я.