Розділ 4 - Кризова група

У Брюсселі ніч завжди тиха тільки здалеку.

Зблизька вона гуде вентиляцією, безперервним шурхотом паперів і короткими дзвінками, які ніколи не починаються зі слів “добрий вечір”. У підземному залі, де не було вікон, лампи світили так, ніби тут завжди ранок. Ніби час тут підпорядковувався не людям, а протоколу.

На столі лежав роздрукований звіт на дві сторінки. У верхньому рядку було написано сухо й без емоцій:

“ORBITA: карантинний контур активовано. Транш заблоковано. Статус: критичний.”

Поряд стояла цифра, від якої навіть досвідчені чиновники ковтали повітря так, ніби його раптом стало менше: 3 200 000 000 EUR.

У кутку сидів інженер з наглядової групи ORBITA. Він уже тричі повторив те саме, але тепер мусив сказати ще раз. Бо люди довкола не могли прийняти просту річ: у них немає кнопки, яка повертає світ назад.

— Ми пробували зняти карантин вручну, - сказав він, стискаючи ручку пальцями.
— Протокол не дає. Система вимагає незалежні ключі підтвердження. Не один. Не два.

Він зробив паузу, і вона вийшла надто довгою.

— Скільки? - спитали з іншого кінця столу.

— Три, - відповів інженер. — І кожен ключ має пройти окремий маршрут перевірки. ORBITA так побудована, щоб ніхто не міг “підправити” рішення вночі.

Хтось із політичних радників нервово усміхнувся.

— Тобто вона створена… проти нас?

Інженер не усміхнувся у відповідь.

— Вона створена проти паніки. Але зараз паніка - це ми.

Двері відчинилися без стуку. У зал зайшов чоловік у темному пальті, без охорони, без зайвих рухів. Так заходять не ті, хто боїться, а ті, хто звик, що їх слухають. Він поклав на стіл посвідчення, не дивлячись ні на кого довше, ніж треба.

Данієль Краус.

Підпис: “Координатор кризового аудиту”.

— У нас немає часу на обговорення, - сказав він так, ніби продовжував розмову, яка почалася раніше.
— У нас є лише два питання. Хто виграє від карантину? І хто програє, якщо його не зняти?

Мовчання в кімнаті було коротким, але важким.

— Програє країна-отримувач, - обережно озвучили.
— Вони розраховували на гроші вже завтра. У них бюджетні діри.

— А виграє? - перепитав Краус.

Ніхто не відповів одразу. Бо “виграє” звучало як слово з іншого світу - світу, де зупинка мільярдів може бути планом. Краус нахилився вперед.

— ORBITA не “ламається” без причини. Вона або бачить реальний ризик, або їй показали ризик так, що він став реальним для алгоритму. Третє буває рідко. Але саме третє - найнебезпечніше.

Хтось з економічного департаменту нервово підсунув до нього ще один папір.

— Преса вже щось відчуває. Їм дали “технічну причину”, але цього вистачить на годину, максимум на дві. Потім почнуться запити.

Краус глянув на аркуш, і на секунду край тонкого шнурка на його шиї визирнув з-під коміра. Він машинально торкнувся грудей - так, ніби перевіряв, чи все на місці. Рух був дрібний, непомітний для більшості, але в цій кімнаті дрібниці мали значення.

— Тоді ми робимо те, що роблять дорослі країни, коли не хочуть виглядати слабко, - сказав Краус.
— Створюємо кризову групу.

— Публічну? - уточнили.

— Таємну, - відповів він. — Публічна група завжди має політиків. Політики завжди говорять. А нам зараз потрібна тиша.

Він підняв очі на всіх.

— Правило перше: ніяких телефонів у кімнаті. Правило друге: ніяких записів у мережі. Тільки папір і люди, які розуміють, що таке відповідальність. Правило третє: жодних “дружніх” дзвінків у Будапешт без мене.

Слово “Будапешт” прозвучало так, ніби воно вже стало частиною проблеми, а не адресою. У цей момент на екрані в кутку з’явилося повідомлення: “вхідний зв’язок”. Угорська сторона. Вони не чекали ранку. Вони чекали грошей.

Коли відео увімкнулось, обличчя прем’єр-міністра було кам’яним. Поруч - міністр економіки, напружений, як людина, яка бачить, як під ногами зникає опора. Ще збоку - керівник апарату, який дивився в камеру так, ніби камера йому винна.

— Ми очікуємо транш відповідно до рішення, - сказав прем’єр-міністр без вступу.
— І очікуємо пояснень. Негайно.

Краус не відповів одразу. Він дивився рівно, без ворожості, але й без поступки.

— Пояснення будуть тоді, коли ми будемо впевнені, що вони не зроблять ситуацію гіршою, - сказав він.

Міністр економіки різко втрутився:

— Ситуація вже гірша. Ми не можемо чекати. У нас зобов’язання.

— У вас очікування, - спокійно поправив Краус. — Зобов’язання зараз у системи.

Прем’єр-міністр усміхнувся холодно.

— ORBITA - це інструмент. Інструмент має служити. Якщо він не служить, його замінюють.

Краус трохи нахилив голову, ніби слухав не слова, а підтекст.

— Ви хочете сказати, що почнете шуміти.

Прем’єр-міністр не заперечив.

— Я хочу сказати, що Європа має пам’ятати, як виглядає “довіра”. Бо якщо довіри немає, рішення теж можуть зникати між “підписом” і “реальністю”.

Сигнал перервався на секунду. Хтось у кімнаті тихо вилаявся. Краус вимкнув зв’язок сам.

— Вони будуть тиснути, - сказав хтось.

— Вони вже тиснуть, - відповів Краус. — І зроблять це брудно.

Він повернувся до інженера ORBITA.

— Скажіть просто. Якщо почнеться інформаційний шторм, ORBITA відступить чи закриється ще сильніше?

Інженер ковтнув.

— ORBITA не відступає, - сказав він.
— Вона не має характеру. Вона має правила. Чим більше шуму, тим більше підозри. Чим більше підозри, тим довше карантин. Краус кивнув, ніби саме це й очікував почути.

— Тоді їхній шум - це подарунок тому, хто запустив карантин, - сказав він. — І це означає, що ми граємо не тільки з Будапештом.

У зал зайшов помічник з новим папером.

— Уже пішло в медіа, - сказав він. — “Анонімні джерела”. Вони пишуть, що ORBITA - неконтрольована платформа, яка блокує суверенні рішення. Пишуть, що це загроза країнам. Пишуть, що хтось має “натиснути”.