Розділ 2 - Карантинний контур

Усе мало пройти тихо.

Такі рішення завжди проходять тихо - спершу підпис, потім усмішки в коридорах, потім сухий рядок у стрічці: “підтримка”, “стабільність”, “довіра”. А вже після - гроші.

Цього разу грошей не стало.

У прес-залі було занадто світло. Таке світло робить людей чеснішими на вигляд, навіть якщо вони прийшли брехати. На екрані позаду три рази повторювали одне й те саме слово, ніби це могло замінити пояснення: “кредитна лінія”.

— Європейська сторона підтверджує - рішення ухвалене, - сказав чоловік за трибуною. — Але транш тимчасово переведено в карантинний контур.

У залі хтось кашлянув. Хтось різко перестав писати. І ця секунда тиші була гучніша за будь-які питання.

— Вибачте, - піднялася журналістка з другого ряду. — “Карантинний контур” - це що?

Чоловік на мить затримав погляд, ніби шукав правильні слова, які не викличуть паніки.

— Це стандартна процедура, - відповів він. — Платформа ORBITA автоматично зупиняє переказ, якщо бачить ознаки ризику.

— Ознаки ризику? - перепитали ззаду. — Для 3 200 000 000 євро?

Три мільярди двісті мільйонів. Кредит для Угорщини. Цифра, яка звучала так, ніби в неї є вага - і ця вага могла зламати стіл, якщо її покласти не туди.

— Платформа не коментує критерії, - сказав чоловік. — ORBITA працює за алгоритмом.

Він вимовив це слово обережно, ніби “алгоритм” міг зняти відповідальність з людей.

— То хто контролює ORBITA? - запитали.

— ORBITA не контролюють, - прозвучало з боку, і це сказав інший чиновник, який досі мовчав. — Їй довіряють. Саме для цього її й створили.

Він помовчав і додав уже тихіше, не для камер:

— Коли ORBITA ставить “карантин”, це означає одне. Хтось торкнувся маршруту.

Журналісти почали говорити всі разом. Питання летіли, як каміння. Але відповідей не було - лише та сама фраза, повторена іншими голосами, іншими обличчями:

Технічна перевірка.

Тимчасове обмеження.

Стандартна процедура.

Коли в системі зникає 3.2 мільярда - “стандартна процедура” звучить як погроза.

Пів року до цього.

Кімната була інша - темніша, тісніша, без камер і без світла для преси. Але принцип той самий: стіл, стільці і повітря, яке не хоче запам’ятовувати нічого.

Онікс сидів так, ніби вже програв кілька життів і тому навчився не показувати нерви. Він не любив великих слів і не довіряв людям, які говорять про “справедливість” надто голосно.

Колись у нього було інше ім’я, інша робота, інше коло людей.

І один друг, який умів зникати.

Архітектор не був “хакером з фільмів”. Він не носив капюшонів і не любив пафос. Він просто мав дивну здатність бачити систему як місто - з входами, виходами, підземними тунелями і тими дверима, про які навіть охорона не знає.

Онікс знав його давно. Не настільки, щоб “довіряти”.

Достатньо, щоб розуміти: якщо цей голос з’явився знову - значить, хтось уже відкрив двері, яких не існувало в документах.

Вони не бачилися роками. Вони не дзвонили один одному “просто так”. У їхньому світі “просто так” не працювало.

Працювало лише “потрібно”.

Телефон Онікса завібрував один раз. Номер не відображався. Повідомлення було коротким, без ввічливості:

“Збереш їх.”

Онікс не відповів одразу. Він перечитав ще раз.І тільки тоді написав:

“Ти живий?”

Відповідь прийшла не одразу. І це була єдина емоція, яку Архітектор дозволив собі показати - пауза.

“Я функція. Не людина.”

Онікс криво усміхнувся. Така відповідь могла бути лише від нього.

Він написав:

“Кого зібрати?”

Відповідь прийшла без паузи. Ніби список уже давно лежав у когось у кишені.

“Кварц. Титан. Карбон. Вольфрам.”

Онікс повільно видихнув.Чотири імена. Чотири чужі життя.Він набрав:

“Чому саме вони?”

Цього разу пауза була довша.А потім прийшло коротке, майже байдужим тоном:

“Бо їм нема чого втрачати.”

Онікс відчув, як це речення лягає важче за будь-які деталі.Він написав ще одне:

“Де?”

“Там, де немає камер.”

І ще одне повідомлення - останнє:

“Вони не повинні знати мене. Ніхто.”

Онікс подивився на екран і не питав “чому”.Він уже знав відповідь.

Архітектор існував лише там, де його ніхто не міг показати пальцем. Якщо хтось назве його вголос - він перестане бути перевагою і стане мішенню.

Онікс коротко набрав:

“Ти знову лізеш у велике.”

Цього разу відповідь була ще коротша:

“Я просто перший, кого воно зачепило.”

Онікс не шукав людей у резюме.Йому надіслали їх уже знайденими.

Архітектор не переконував словами. Він переконував точністю. Він знаходив у людині те місце, де вона тріщить - і натискав туди рівно настільки, щоб вона не зламалась. Щоб вона пішла.

Кварц жив на таймерах.У нього не було квартири - була кімната й ноутбук. Не було вихідних - були дедлайни.Коли вночі дзвонив банк, він навіть не злостився. Він просто слухав.

— Прострочення, - сказав голос з іншого боку. — Якщо до п’ятниці не буде платежу, ми передамо справу далі.

Кварц мовчав. Він знав цифри напам’ять.Не тому, що любив математику.Тому що цифри били точніше за людей.Він поклав слухавку й відкрив табличку, де все було розкладено по днях, як операційна.І в цей момент на екрані з’явилося нове повідомлення.Без номера. Без імені.

“Ти вмієш зупиняти час.”

Кварц зупинив курсор.Він написав:

“Хто це?”

Відповідь прийшла одразу:

“Той, кому потрібна твоя точність.”Нижче було місце і час.І коротка приписка:

“Прийдеш - борги перестануть бути твоєю кліткою. Не прийдеш - вони з’їдять усе, що ти будуєш.”

Кварц не вірив у чудеса.Але він вірив у людей, які пишуть так, ніби знають більше за банк.

Титан не любив папери.Папери не рятують, коли в тебе все згоріло.Йому приходили листи з суду, але він їх навіть не відкривав. Він уже одного разу програв усе й знав, як звучить програш - це тиша в квартирі, де немає нікого.У барі його знали. Не як героя.Як того, хто не задає питань.І саме тому він побачив це одразу: хлопець за стійкою дав йому не чек, а складений папірець.Титан розгорнув.Там не було погроз.Там була одна фраза, яка пробила його гірше, ніж кулак: