Розділ 1 - Карантин

Чорний архів

Розділ 1. Карантин

00:07:41

00:07:40

00:07:39

Таймер на стіні відлічував не час - спокій.

У залі було світло так, ніби тут ніколи не буває ночі. Скло, метал, рівні лінії, рівні голоси. Люди сиділи на своїх місцях і робили вигляд, що це просто ще одна процедура. Просто ще один транш. Просто ще один день, коли гроші проходять крізь міст і перетворюються на новини.

Сьогоднішня новина вже була написана наперед: перший транш кредиту для Угорщини.

3 200 000 000 EUR.

Цифри висіли на екрані так спокійно, ніби це не гроші, а температура за вікном.

Схема на екрані виглядала зрозуміло навіть для випадкового гостя. Стрілки, вузли, короткі назви. В кінці - «Випуск». Над ним горіла зелена позначка.

«ГОТОВО».

Це слово любили. Воно означало, що ніхто нічого не зіпсував. А головне - що зовні ніхто нічого не помітив.

У таких місцях найбільший страх був не помилка. Найбільший страх - ганьба.

00:06:12

00:06:11

Зліва від екрана сиділа кураторка протоколів — жінка з кам’яним спокоєм і поглядом, який не питав, а вимагав. Вона не дивилася на людей. Вона дивилася тільки на таймер. Її пальці були складені рівно, як у лікаря перед операцією.

Праворуч чоловік в окулярах обертав ручку між пальцями. Кожні кілька секунд він тихо повторював, ніби молитву:

— Все по регламенту.

Ніхто не відповідав. Тут не відповідали на такі фрази. Тут відповідали цифрами.

00:05:12

Точка «Кліринг» мала стати зеленою.

Вона не стала.

Не мигнула. Не почервоніла. Не зникла.

Просто залишилась сірою, як ніщо.

Тиша стала щільнішою. Ніби хтось додав у повітря пил, який видно тільки тоді, коли світло падає під правильним кутом.

— Перевірте маршрут, — сказала кураторка протоколів.

Вона не підвищила голос. Але всі в залі рухнули так, як рухаються люди, коли знають: якщо зараз помилишся — тебе не врятують ні посада, ні правильні слова.

Хтось відкрив журнали. Хтось перевірив шлюзи. Хтось кинув погляд на запасний канал.

І всі побачили одне й те саме.

Не було помилки.

Не було аварії.

Не було «відхилено».

Було слово, яке з’являлося тут рідко. Надто рідко для спокійних людей.

«РЕЖИМ: КАРАНТИН».

У чоловіка в окулярах рука з ручкою завмерла.

— Це ж… - він не договорив.

Бо карантин не запускається «випадково». Карантин - це пломба. Це коли система каже: «Я не довіряю. Я зупиняю. Я не відпускаю».

А системи, які керують мільярдами, не мають права «не довіряти» без причини.

00:03:20

00:03:19

— Протокол «Тиша», -  сказала кураторка протоколів.

Хтось кивнув і натиснув клавішу.

На стінах загорілося м’яке попередження: «Внутрішній режим. Комунікації обмежено».

Це була їхня улюблена кнопка. Зовні все лишається ідеальним, усмішки не змінюються, телефони мовчать, камера не бачить страху.

Але страх вже був.

00:01:11

00:01:10

Секунди з’їдали дистанцію до нуля без жалю.

Нуль прийшов тихо.

Екран оновився.

Стрілка на схемі зникла. Маршрут став порожнім, ніби його стерли.

Над сумою траншу з’явився статус, від якого зала ніби провалилася вниз на метр: «НЕВИЗНАЧЕНО».

Сума висіла зверху, важка і реальна.

3 200 000 000 EUR.

А шлях - ні.

Гроші не зникли з рахунку. Вони зникли з дороги.

В таких системах це було найстрашніше.

Бо якщо гроші пропали з рахунку - ти шукаєш злодія. Якщо гроші пропали з маршруту -  ти шукаєш того, хто вміє переписувати реальність.

У нижньому куті екрана з’явився рядок, якого не було секунду тому: «ЗОВНІШНІЙ ЗАПИТ: ОЧІКУЄ».

Кураторка протоколів повільно повернула голову до чоловіка в окулярах.

— Хто перший дізнався? - запитала вона.

Питання було просте. Але в ньому було все: страх, підозра, і головне - розуміння, що цей хтось вже грає.

Чоловік в окулярах не відповів.

Бо відповіді не існувало.

«Тиша» забрала канали. Внутрішній чат став порожнім. Телефони не працювали.

Але десь поза цим склом світ уже відчув поштовх. Бо великі гроші завжди залишають хвилю.