Розділ тридцять восьмий. Благословенні помилки...

Розділ тридцять восьмий. Благословенні помилки...

Золотоокий ранок розігнав пітьму ночі, і електрична лампочка в моїй кімнаті налилася жовтавим світлом. Бесідник скінчив свою оповідь і задумливо колотив у склянці давно захололий чай.

Я встав і підійшов до вікна. Місто снило свої досвітні сни, повившись у блакитні димки, і на блакитному екрані моєї уяви пропливали різьблені силуети людей, що про них мені розповів суворою мовою бійця Андрій Чмир. Він стомився від незвичної справи розповідати, і, видимо, горло йому пересохло, тому він так жадібно ковтає холодний чай. Я нишком поглянув на нього й побачив цю людину в колі його ворогів і друзів...

Ось трагічна постать Марти, що вміла щиро грішити й не менше щиро спокутувати свої гріхи. Я розумію її, бо бачив тисячі таких, як вона, ошуканих і кинутих при битій історичній дорозі. Для неї в мене приховано крихітку співчуття, як до дитини, що її обікрали хитрі злодії...

А ось із туману виринає виснажене обличчя Артема Петровича Гайдученка, агронома і мрійника... Його робота ціле життя була оточена неприязню, але він був вірний собі до скону... Він зворушливо вірив у правдивість свого шляху до визволення трудівничих мас з-під влади капіталу через технічний винахід і поклав головою за свою віру...

Хай благословенні будуть помилки шукачів і винахідників,— вони застережливі маяки на шляху до істини!..

Але облудний маяк — помилки Карлюги. Він показує шлях не вперед, а назад, шлях пошматованих трісочок розбитого класового корабля... Хай їм буде вітер попутний до нірвани!

Далі в моїй уяві випливає чорнокрила постать Петра Гайдученка, що невідомо про нього, чи був він обдурений, чи сам обдурював... Він виріс, як чортополох на родючому ґрунті, і високо підніс голову. Ту голову збив метким пострілом скромний Чмир, а переліг, де вона зросла, глибоко переорює трудівнича рука, щоб сіяти золоту пшеницю...

У колі всіх цих друзів і ворогів реальна постать Чмиря, що сидить тут проти мене, поставала в ореолі героїзму, відваги й сили.

— Ну, що ж, дотрималась Марта своєї обіцянки? — питаю я, певний, що відповідь буде позитивна. Адже ж немає сумніву, що Марта тепер дружина Чмирева! Хіба ж могло бути інакше?

— Уявіть собі, дотрималась... Щоправда, я мало на неї покладався. Надто вже вона була заморочена... Та вона приїхала... Тепер працює в мене... Прекрасний робітник!

— А заміж вийшла? — спитав я, і Чмир, не помітивши мого підступу, просто відповів:

— А вийшла,.. Оце недавно.

— Ну, і як ви живете?

— Хто це ми? — не зрозумів Чмир.

— Та ви, з дружиною...

— А! Прекрасно живемо! Віра Павлівна учителює, а я — в райвику... Роботи по горло, сваритися ніколи...

Чмир засміявся, а помітивши мій здивований погляд, пояснив:

— Ми вже давно одружені... Ви, здається, здивувалися чогось?

— Ні, нічого... то я так...— знітившись, відказав я.

— А в Марти оце недавно з’явився ангел, тільки не чорний, а червоний, і я, звичайно, не став на перешкоді цьому ангелові! — Чмир весело засміявся.

Я сів до столу, і на очі мені спали розкидані папери Артема Гайдученка.

— А як же ж із винаходом? — спитав я гостя.

Чмир устав і лагодився вже йти.

— Винахід? Цілковите непорозуміння! Я показав папери декому з професорів, і вони кажуть, що Артем нічого нового не винайшов... Він виготував вибухову речовину, давно відому хімікам... Це рідина, що зветься якось дуже мудро, не пригадаю...

Чмир попрощався й вийшов з кімнати. І коли широкоплеча постать його зникла за дверима, я встав і підійшов до вікна. Місто вже шумувало своїм буденним життям, і тисячі Чмирів метушилися на вулицях, несучи у грудях мільйони епопей боротьби та будівництва...

КІНЕЦЬ