Розділ тридцять сьомий. Два постріли

Розділ тридцять сьомий. Два постріли

Ранок кинув своє бліде світло через каламутні шибки лісової хатки й розлився сірим молоком. Гості й дід спали, коли Марта розплющила очі і здивовано оглянула кімнату. Вона не могла зрозуміти, де вона і як потрапила сюди, в цю хату. Це, певно, було вчора. Вона міцно заснула, стомившись од подорожі, і тому нічого не пам’ятає.

Марта всміхнулася собі й хотіла повернутися, але не змогла. Намагалася підвестися, та й у цьому їй не пощастило. Тіло боліло, і вона застогнала. Стогін розбудив діда, що підвівся з долівки і протирав очі.

— Що, дітко, води, може, вип’єш?

Марта тільки поворушила губами, що були сухі, як торішня трава. Дід подав їй кухлик з водою, дбайливо підвів Марті голову, і вона ковтала холодну вологу маленькими ковтками.

Напившись, вона безсило опустила голову на ліжко, а дід почав поратися по господарству. Він приніс оберемок дров, розтопив у грубі й поставив чавун з картоплею варитись.

— Діду!..— покликала Марта.

Дід устав і підійшов до хворої. Марта ледве чутно запитала:

— Діду, хто там дихає?

— То якісь подорожні, дитино... Вчора прибули...

— Як я до вас дісталася, діду?

— Дісталася, дитино, дісталася... ішла й дісталася... Ось уже три дні, як прийшла...

— Три дні, діду?..

— Так, три дні... Гарячка в тебе й пропасниця, дитино моя...

Марту огорнув жах. Вона мацнула себе за груди й заспокоїлася, її талісман був там.

Дід ще трохи постояв і відійшов до груби.

Випивши води, Марта повернулася на бік, і їй стало видно прибулих, що спали на підлозі. Та розгледіти гостей дівчина не могла й знову заснула.

Прокинулась Марта від розмови в хаті. Нічого не розуміючи, підвелася на ліжку, і очі їй втопилися в чорну постать, що лагодилася виходити з хати.

— Петре! — несамовито вигукнула вона й застигла в німому чеканні.

Високий повернувся до Марти, ступив два кроки й нагнувся над нею:

— Це ти, Марто? Як ти сюди потрапила?

Марта нічого не вимовила. Тремтячими руками вона витягла з-за пазухи пакунок з паперами і подала Петрові.

— Це що таке?

— Я здобула...

Петро взяв пакунок і підійшов до вікна. Нетерпляче він розгорнув його і проглянув. Так, це були ті самі папери, що він їх домагався. Він згорнув пачку й засунув у кишеню.

— Ну, бувай, діду, здоров! Увечері прийдемо знову, а як хто питатиме, нічого не кажи про нас...

Він вийшов із хати, навіть не глянувши на Марту. Вона мовчки стежила, як Петро вийшов і товариш його зачинив двері. І коли в хаті лишився тільки дід, вона упала на своє ліжко й зойкнула, як розчавучена тварина. Вона виплакувала своє горе, а дід стояв байдужий, як століття до хвилевого горя маленької комашки.

— Випий, дочко, та заспокойся... Всяке буває в житті... І всього не переплачеш...

Він довго говорив слова мудрості, перевіреної на тисячах людських поколінь, а дівчина лежала тиха, як земля після рясного дощу, і в душі їй сходили паростки нових почувань, ще не ясних і таємних, що вражали своєю новизною.

Об обіді дід наготував картоплі, і Марта покуштувала її з хрумкою сіллю. Тиха хвиля найшла на неї й заколихала. Забуття підкралося непомітно, і вона заснула, але вже не хворим сном, а сном людини на видужанні.

Її сон потривожив чийсь знайомий голос. Марта не могла згадати, де вона чула тон голос, і не могла проснутися, щоб подивитись, хто то говорить.

— Діду, хто це у вас?

— Хвора... Дівчина хвора...

— А хто ще був у вас сьогодні?

— Нікого, голубе, не було... Нікого...

— Брешете, діду, сліди копит я бачив на дорозі, діду...

Марта відчула, як знайомий голос наближається, і пута сну раптом розриваються. Вона розплющує очі й бачить над собою суворе обличчя Чмиря.

"Чого це він тут? Чи це примара?" Марті хочеться помацати руками обличчя Чмиря, щоб пересвідчитися, що над нею нахилився живий Чмир, та Чмир попереджає її. Він кладе їй на голову руку й питає:

— Що, хворієте?

Голос звучить суворо, і Марті стає страшно. Вона зіщулюється, як перед ударом, і мовчить.

— То це ви тут побачення уряджуєте? Га?

Марта тремтить, і хоче щось сказати у своє виправдання, і не може. Чмир стоїть перед нею, як суддя, що може послати її на смертні тортури. Ось він тільки поворухне пальцем, і вона буде розчавучена, як паршивенька комашинка під чоботом... Марта відчуває, що тіло їй стає легке й підноситься в повітря, як пушинка, а потім із швидкістю каменя падає в якусь чорну прірву. Вона зойкає й підхоплюється на ліжку.

— Ой, ой, які ж ви нервові! Ну, лежіть спокійно, лежіть... Вам треба заспокоїтись...

Чмир повертається до діда, а Марта відчуває, що суддя вже помилував її, і від того стає легко й радісно...

— Ти, діду, не бреши. Хто тут був уранці?

Дід ніяково мнеться, і його згорблене старе тіло ще більше згинається, немов цей суворий гість навалив йому на плечі неймовірну вагу своїми запитаннями.

— Не знаю, що воно... Два парубки...

— Озброєні? З пістолями? З рушницями?

Чмир дивиться на діда, і дід відчуває, що цей чоловік має над ним владу, і тому говорить усе, що знає про тих людей та що сталося з дівчиною...

— Так, кажете, що ввечері прибуде?

— Так... казав...

Чмир ще пильніше дивиться в вічі старому, і той гнеться під цим поглядом.

— Діду,— каже чітко суворий гість,— до вечора ви мусите не виходити з хати. Аж поки не приїдуть ночівельники… Розумієш, діду? Але коли ти вийдеш, то...

Чмир помацав пістоль, а дід кивнув головою й одійшов до груби.

Марта дивилась то на діда, то на Чмиря й нічого не розуміла. "Ах, хіба не однаково? Хай буде, що буде",— промайнуло в її голові перед тим, як сон скував її знеможене тіло...

Два ляскотливі постріли дзвінко розляглися знадвору, і Марта схопилася на ліжку. В хаті було вже напівтемно.

Дід дивився у вікно й хрестився тремтячою рукою.