Розділ двадцять дев’ятий. Революція і винахід

Розділ двадцять дев’ятий. Революція і винахід

Артем байдужими очима дивився на подвір’я, як там лагодились від’їздити комунари, і йому було смішно з тих бородатих "мудреців", як він їх назвав, що їдуть невідомо куди з дітьми й жінками, може, на страту, та й напевно на неминучу страту, але почуття відповідальності на цей час не турбувало Артема. Немов то їхали люди, що він до них не має ніякого стосунку. І коли до кімнати ввійшла Віра Павлівна, то й це не зворухнуло Артемової байдужості. Йому було навіть незрозуміло, чому хвилюється дружина, коли все так просто й зрозуміло...

Ну, їдуть, і хай собі їдуть... Хіба від того хоч на крихту зміниться світ? Адже ж папери однаково загинули, і його винахід зник без сліду... Так для чого без винаходу ця убога комуна?

Віра Павлівна була недовго в Артема і, вражена його байдужістю, пішла вниз із важкими почуттями. Артем по цих одвідинах якось одсунувся від неї, став чужий і далекий. Уже внизу Віра Павлівна зупинилася й приклала руку до серця. Воно скажено колотилося в грудях, і жінка, ледве не падаючи, дійшла до своєї кімнати й звалилася на ліжко. Лоскотна знемога розлилася по тілу й почала душити Віру Павлівну вибухами ридань...

А Гайдученко стояв коло вікна й каламутними очима дивився крізь каламутну шибку надвір.

От уже останній віз зник з очей, і Артем усміхнувся посмішкою божевільного над трупом коханої людини... Він ні на крок не поступиться! Він знову й знову розпочне і доведе-таки, що можна будувати на цих злиденних пісках нове прекрасне "виноградне" життя! Він вдихне душу живу в цю прокляту землю або трупом ляже на ній! Цей вибух решток розвіяної волі переродив Гайдученка.

Байдужість зникла без сліду, голова горіла новими думками, але думки ті метушилися, як на пожежі, й не складалися в стрункі шереги системи... То був запал розпачу, героїзм засудженого на скін...

Він бігав по кімнаті й стискав свою бідну голову, а очі йому горіли всепальним огнем. Усередині горіла душа й не згорала, як казкова купина, і вогонь її пожежі загравився в зіницях. Скільки часу так метався Гайдученко, він не знав, аж відчув неймовірну втому. Та втома раптом скувала його тіло, і він, як підкошений, упав на ліжко й заснув каламутним сном.

Чмир, зайшовши до кімнати, побачив Артема сонного в незручній позі. Товариш дбайливо поправив його тіло на ліжку, та Артем не виявив будь-яких ознак свідомості. Чмир сів тихо до столу, вийняв з кишені таємничий клаптик паперу й довго сидів, думаючи свої важкі думки. Коли прокинувся Артем, Чмир показав йому папірець. Довго обглядав той клаптик Гайдученко і, нарешті потверджуючи, кивнув головою.

— З твоїх паперів?

— Так... Де ти взяв?

— Там, де їх тепер немає...

Ця відповідь немов задовольнила Артема, і він не розпитував далі, а ліг на ліжко, уткнувшися лицем у подушку.

Чмир не дочекався, доки Артем устане. Чудні думки зароїлись йому в голові. Думки про всю цю "халепу", як назвав Чмир історію з паперами. Ще й раніше, в розмовах з Артемом, він обстоював думку, що ніякий винахід не здатен вивести людність з тої безвиході, в якій вона опинилася завдяки капіталістичному пануванню. Він твердив, що нічого не можна зробити без людських рук, без втручання сили в хід історії, бо всякий найкращий винахід можна використати і в інтересах небагатьох, в інтересах панування небагатьох над масою...

Гайдученко з запалом обстоював інше. Він погоджувався, що кожен винахід може стати зброєю в руках ворожого класу, але винахід, що в корні рушить приватновласницьку психіку, вироблену капіталістичними взаєминами, може бути тільки зброєю пригніченого пролетаріату...

— Ніяка боротьба без такого винаходу в руках пролетаріату ні до чого не призведе,— казав Артем, і віра світилася йому в очах.— Навіть звитяжна боротьба пролетаріату закінчиться поразкою, коли в руках працівників не буде засобу сплутати карти людської психіки, вихованої на тисячолітній життьовій практиці... Почуття власності на речі увійшло в емоціональну сферу людини, отруївши її... Тільки надзвичайний винахід, що кардинально зламає людську психіку, може справді звільнити людство від ганебного рабства...

— А революція? Що ж вона, не потрібна?— спитав Чмир.

— Революція як неодмінна ступінь розкріпачення потрібна, але вона не все... Революція — це оранка тисячолітніх облогів, але оранки не досить... Треба скородити й сіяти...

Згадуючи ці розмови, Чмир думав про "халепу". Винахід Артемів, може, й важливий, але він, по-перше, не здатен змінити взаємин між людьми, а тільки частково полегшить добування їжі, а значить, і допоможе революції? — постало раптом єхидне запитання. Так, революції, звичайно, допоможе...— відповів сам собі Чмир і усміхнувся. Усміхнувся він тому, що спочатку думки пливли в той бік, що не треба зовсім боротися за винахід... Ні, боротись таки треба, бо він полегшує революцію, він є вода на справу перемоги пролетаріату, і коли-то ще вороги можуть використати його, а ми використаємо!

Ці думки піднесли занепалий був дух Чмиря, і він, вийшовши на подвір’я, навіщось свиснув дико й протяжно, як свистять у дешевих книжках розбійники та романтичні злодії.

Річ ясна: папери в Карлюги, і тепер тільки знайти Карлюгу — й видерти у нього папери, хоча б з душею разом, а видерти. Він не сантиментальний дурник — і розчавить гадину, коли та гадина ще ворушиться!

Але де шукати?

Міркуючи, Чмир дійшов висновку, що Карлюга перейшов недалеко звідси. Не міг же він піти за двадцять верст, переносячи не тільки свої убогі лахи, а й матеріали?

Мабуть, верст найбільше за десяток, а може, й ближче... А коли так, то треба вислідити всі сторожівні, що їх знає Чмир у цьому краї, і відвідати їх по черзі, а найперше відвідати Двадцятий квартал та Тихий хутір.