Розділ двадцять шостий. Нічні відвідини

Розділ двадцять шостий. Нічні відвідини

Артем пильно дотримував обіцянки, що він її дав Чмиреві, і рідко виходив із свого мезоніна. У комуні всі знали, що він хворий, і питалися про здоров’я, зустрічаючи його згорблену постать у шинелі.

Переважно ж Артем сидів у себе і старанно записував уривки згадок, шматував написане й брав чистий аркуш, щоб через годину пошматувати і його.

Чмир же ходив замислений і суворий. Він рідко зазирав до Артема, а більше стежив за Мартою. Та вона не виходила навіть за ворота, а тому, що вона відвідала Карлюгу, він не надав великої ваги,— дівчина, певно, шукає поради в пустельника, що так уславився своєю мудрістю... Чмир бачив, як вона вийшла від Карлюги і нічим не видавала неспокою чи бажання скрити свої відвідини анахорета.

Спав Андрій не роздягаючись і не скидаючи з себе маузера. "Все може статись",— думав він і спав сторожко, часто прокидався вночі і виходив на дворище послухати та подивитись, чи немає чого підозрілого. За цими турботами він забув за комунарів,— він був переконаний, що з них ніхто, окрім Марти, не був причетний до крадіжки паперів, тому вони його й не цікавили.

Повсякчасне сторожування дуже стомлювало, але Андрій поклав собі не здаватись, аж поки не дізнається про все чисто.

Він простежив, поки повернулася Марта від Карлюги, і навмисне зайшов до кімнати Віри Павлівни, щоб пересвідчитись, що Марта нікуди не збирається йти. Марта справді лагодилася спати. Чмир спитав дещо з господарства й пішов собі з наміром лягти й виспатися цю ніч. Та раніш, ніж лягати, він зайшов провідати Артема й застав його за паперами. Артем сидів за столом і виводив незрозумілі Чмиреві числа та формули, а побачивши товариша, кинув писати і майже весело привітався.

— Ну, як твої справи? Що помітив цікавого?

— Цікавого нічого... Марта тільки ходила до того ложкаря й повернулася в доброму настрої... Що вона, ворожити до нього ходить, чи що?

— Не знаю... Може, й ворожити! Адже ж він тут за премудрого Соломона править! — відповів посміхаючись Артем і почав лаштувати ліжко. Говорити не було про що, і Чмир, побажавши на добраніч, пішов собі наниз.

Та Гайдученко не збирався лягати. Йому просто хотілося залишитися на самоті, і він почав лаштувати ліжко, щоб Чмир зрозумів це як його намір лягати спати і залишив би його самого.

Уже кілька ночей сон уперто не бере очей Артемових, і він цілі години ступає вздовж кімнати, як самотній в’язень в одиночній камері. Кімната невелика, тому він ходить по діагоналі, відсунувши для зручності стола.

Він ходить і ходить, а думки плутаються в нього й змішуються, і він виразно почуває, що втратив силу стримувати їхній збурений потік.

І коли навіть сторожкий Чмир спить, Артем годинами вдивляється в одну точку, викликаючи сон. Та сон не сходить до гарячої голови його, і думки ще більше каламутяться.

"Цікаво, котра тепер година? — подумав Артем і, ніби у відповідь на цю думку, почув ледве чутні кроки на сходах.— Хто міг іти до нього в таку годину? Чи не трапилося чого і Чмир іде попередити? Так, це безперечно він",— думає Артем і сидить на ліжку, очікуючи.

Двері відхиляються повільно, і коли вони розчинилися зовсім, на порозі з’являється незнайома постать. Постать, розвіваючи поли кавказької бурки, як великі чорні крила, повертається й зачиняє за собою двері. Все це людина робить безшумно, і Артемові спочатку здається, що це сон і він мусить прокинутися, щоб одігнати привид. Він схоплюється з ліжка і стоїть, дивлячись широкими очима на прибулого. Гість так само дивиться у вічі Артемові, й на вустах йому з’являється гостра їдка посмішка, і та посмішка знайома Артемові, от тільки не може він пригадати, де раніше її бачив і чи бачив взагалі, чи йому це тільки здається.

Незнайомець раптом одводить очі від Артема і скидає свою чорну бурку просто на підлогу — вона стоїть маленьким шатром, а гість, озброєний револьвером, шаблею й карабіном за плечима, стоїть перед Артемом стрункий і високий, як усучаснений архангел, що змінив свого архаїчного вогняного меча на машинну зброю.

— Ну, Артеме, ти ще не впізнав? — питає гість і сідає, не зводячи очей з господаря.

Він дбайливо поправив шаблю й карабін, що заважали йому.

— Петре! — скрикнув Артем, і очі йому широко розкриваються. Так, це Петро, але як він не схожий на того Петра, що він знав його колись у дитинстві.

— У тебе всі підстави дивуватись,— говорить Петро з незмінною посмішкою,— і всі підстави не впізнавати мене. Час багато змін наклав і на тебе, а мені ще й додавати тих* змін треба...

Петро гладить свою чорну бороду, і Артем дивується: чого вона в нього чорна, коли він сам зроду-звіку був русявий? Але ж то... додавати змін...

— А ти що ж, ховаєшся від кого, чи що? — питає він Петра й одразу відчуває, що ставить недоречне питання. Він нітиться й говорить попередливо:— Звичайно! Звичайно!

— Я ж тут між ворогами! — каже Петро й додає: — Я ж Хворост!

Але Артема це не дивує. Він знав, що під ім’ям Хвороста крився його брат. От тільки чого це він прийшов до нього? Чого йому треба? Чи, викравши документи, він ще хоче чогось од нього? Хвиля обурення й огиди до цієї людини, що звалася його братом, налетіла на Артема, і він уже ладен був вп’ястися йому в горло й вимагати повернути папери, як Петро промовив:

— А ти в комуністи пошився? Га? — Петро глузливо засміявся собі в бороду, і Артем бачив, як тряслося від сміху тіло братове, а самого сміху він чомусь не чув. Артем мовчки подивився на брата й ступив два кроки до нього, не спускаючи очей.

— Чого тобі від мене треба?

Петро перестав сміятись, і зненависть виблиснула в його зіницях. Він став перед згорбленим Артемом стрункий, як тополя, і міцний, як скеля.

— Чого мені треба? Ти думаєш — твоя більшовицька шкурка? — він говорив, розставляючи слова й хижо посміхаючись білими зубами з-за чорної бороди.— Ні, братику! Шкурка твоя мене не цікавить! Ціна не висока!